«От добре, що у деяких вистав є антракти!..»

30-07-2020

29 июля в Доме актера имени народного артиста СССР А. И. Сердюка состоялось заседание театральных критиков, журналистов и заведующих литературно-драматургическими отделами харьковских театров.

Вот уже на протяжении трех театральных сезонов по инициативе столичного критика, заслуженного деятеля искусств Украины Сергея Васильева в Киеве, Львове и Харькове проходят свое­образные отчеты по премьерным спектаклям минувшего сезона. Речь идет о достижениях и просчетах в режиссуре, актерском исполнении, хореографии и сценографии. Подводятся итоги, а по выставленным баллам предъявляется «счет» (у нас — «харьковский»), но не по отдельным номинациям, а по синтезу этих направлений в едином действии: иными словами, об их слиянии в сценическом образе спектакля.
По подсчету голосов одиннадцати участников обсуждения из 13 выдвинутых спектаклей в пятерку самых удачных вошли премьеры уходящего театрального сезона:
• «Стойкий оловянный солдатик», поставленный по известной сказке Г.-Х. Андерсена главным режиссером Харьковского академического театра кукол, заслуженной артисткой АР Крым Оксаной Дмитриевой;
• «Йерма», поставленная по пьесе Ф. Г. Лорки режиссером Ольгой Турутей-Прасоловой, и «Вишневый сад» по А. П. Чехову в режиссерской версии Марка Нестантинера (Германия) — оба на сцене Харьковского академического русского драматического театра им. А. С. Пушкина;
• «Лебединое озеро. Вод­ная фантазия» на музыку П. И. Чайковского в Харьковском национальном театре оперы и балета («Схід Опера») — балетмейстер Йохан Нус (Франция); 
• «Бременские музыканты», поставленные по одноименной сказке братьев Гримм режиссером Лилией Петренко на сцене Харьковского академического украинского драматического театра им. Т. Г. Шевченко.
В заключение заседания присутствовавших ошарашила речь председателя Харьковского отделения Национального союза театральных деятелей, заслуженного артиста Украины Игоря Арнаутова. Считаю своим долгом представить читателям нашей газеты ее в оригинале, так как она, на мой взгляд, полностью отражает то критическое состояние, в котором сегодня находятся харьковские театры, — все, за малым исключением. Итак, вам слово, «товарищ маузер»:
— Вже багато років я впевнений, що театр — це коли цікаво. Смачно! Блискуче, захоплююче, талановито, свіжо, яскраво, розумно, сучасно, потужньо, пластично, музично, драматично, логічно, небайдуже, із сенсом тощо... Але, особливо останнім часом, я все частіше потрапляю на певне дійство, сповнене загадковими символами зовнішних ефектиків, приблизних до драматургії, та з режисурою студентських етюдних лабораторій і акторським наповненням без певного розуміння теми і самої ідеї твору... Їм сказали — і вони… Ось, прийшли… Виконавці крізь тебе вдивляються у простір і просто балакають текст. По черзі. Інколи разом. Іноді раптово зображують падіння. А потім, наче повстаючи, розгортають плечі і крізь дитячі очі на повному серйозі, але непереконливо діляться життєвим досвідом. З дорослими. Мабуть, щоб я тут плакав... І стає якось ніяково перед глядачами… Не їм — мені! Проте пристрасті розгортаються неабиякі, майже іспанські! З несамовитим коханням, гарячою кров'ю й холодною помстою! Але якось дуже обережно… Всі спілкуються нарочито тихесенько. Мабуть, щоб не заважати замружуватись оченятам... Коли треба — танцюють за малюнком. Коли не треба — не танцюють. Багато хто з сучасних митців впевнено вважають себе геніальними фахівцями, а свої творіння такими, що набагато і далеко випередили сьогодення! Складається враження, що ми, глядачі, вкрай наївні і живемо без девайсів, вай-фаю, ю-тубу, зовсім не розуміючись на сучасному театральному процесі. І нам, наче вже кимось жувану гумку, пропонують побачити навіть не мізансцени, а цілі уривки з вистав інших театрів… Що наразі це в них — митців, знавців і фахівців  — так випадково талановито — х-мм — якось вийшло... На поклоні режисери і постановча група стомлено притискують до свого погруддя квіти і, загадково всміхаючись майбуттю, вроздріб схиляються до модного взуття. Щезають потім всі гуртом у тишу лаштунків та й годі... Аплодувати починаєш виключно за традицією і потім залишаєшся наодинці з питаннями: що це було, для чого вони це зробили і навіщо я сюди потрапив? Якась порожнеча... От добре, що у деяких вистав є антракти і тоді можна швидко і тихенько втекти!

 

Александр Анничев,
искусствовед

Читайте также
Другие материалы рубрики