Від декомунізації простору до деколонізації свідомості

07-04-2017

Це – "декомунізована" номерна табличка багатоквартирного будинку, де я народився і прожив більшу частину свого життя. Ще на зорі української незалежності вулиці, названій на честь Жаданівського – учасника російської революції 1905 року, було повернуто історичну назву Жилянська. З нинішніх мешканців нашої вулиці більшість, скоріш за все, і не знає про цю історію, а я згадую, коли потрапляю до батьківського гаражу, але це буває дуже рідко.

Як випливає з цього мого спогаду, декомунізація в нашій країні не почалася у 2015 році, і навіть не 8 грудня 2013 року, коли в розпал революційних подій у центрі столиці був повалений та знищений пам’ятник Леніну. Вона триває всі ці роки, починаючи з 1991 року.

Вже тоді багатьом було зрозуміло, що без декомунізації громадського простору неможливо декомунізувати суспільну та індивідуальну свідомість. А отже неможливо і побудувати справді успішну і незалежну Україну. Хоча і зараз процес декомунізації відчуває місцями спротив з боку чиновництва і місцевих еліт, які весь час української незалежності ніби перебували в "совковому анабіозі". А що ж тоді казати про пострадянські еліти 90-х!

Для мене, як киянина, досить показовим є приклад мого рідного міста. Свого часу, разом з вищезгаданою вулицею Жаданівського було перейменовано багато інших міських топонімів. Одними з перших були перейменовані станції метро. Зараз мало хто пам'ятає, що колись станції Контрактова площа була Червоною, Оболонь – проспектом Корнійчука, а Майдан Незалежності – Площею жовтневої революції. Непомітно були повернуті історичні назви і перейменовано багато центральних вулиць, зокрема Банкова, Грушевського, Інститутська, Городецького та ряд інших. Їхні радянські назви вже давно поринули у забуття. Наприкінці 1991 року одним з перших в Києві був знесений і здоровезний пам’ятник Леніну, який стояв на місці Монументу незалежності на Майдані. Скоріш за все, ви про такий взагалі не чули.

Але так само непомітно процес дерадянізації київської топоніміки зійшов на пси на кінець 90-х. Той же "бессарабський Ілліч" продовжував бовваніти над столицею на радість всім совкам. На сьогодні можна з впевненістю сказати, що ці процеси співпали як з активізацією Росії на українському напрямку по відновленню своїх імперських впливів, так і з олігархізацією і корпоратизацією української владної верхівки, коли головним для вітчизняного нобілітету стала жага наживи, а не державне будівництво. При цьому треба відмітити, що обидва ці процеси йшли, як кажуть "рука об руку".

Невеличке пожвавлення було після Помаранчевої революції, але воно, як кажуть, не "зробило погоди". Особливо показовою є історія Либідської площі, де розташована однойменна станція метро. З’ясувалося, що сама площа продовжує офіційно носити ім’я організатора радянських каральних органів Дзержинського, хоча всі городяни називали її Либідською. Київська громада разом з експертами, істориками, краєзнавцями підняла ґвалт, апелюючи до того, що заміна табличок є слушною нагодою для остаточного очищення міського простору столиці України від залишків радянщини. Проте, всесильні на той час регіонали показово витерли ноги о суспільну і експертну думку, не змінивши жодної букви.

А потім… була Революція. Дехто вважає що Революція була за т.зв. "європейські цінності". Але ні! Вона була за іншу – вільну і незалежну, квітучу і сильну – Україну. Де "в своїй хаті своя правда і сила і воля". Отже, декомунізація стала невідворотною. Це не тільки було потребою дня сьогоднішнього дня. Стало зрозуміло, що це було потребою ще дня позавчорашнього. Тут слушно зауважити, що ще у 1994 році в Києві відбулася конференція «Комунізм – глухий кут історії». Саме там були сформульовані основні принципи, які лягли в основу діючих офіційних документів з декомунізації. Учасниками тої конференції, наприклад, були відомий дослідник голодомору, американський історик Джеймс Мейс та чеський президент Вацлав Гавел.

Оцінюючи сьогодні декомунізаційні закони можна сказати, що сама процедура в них була прописана досить добре. На відміну від більшості українських законів, вони не містили двозначностей та шпаринок для обходу або ігнорування їх положень. Закон повністю унеможливлював бездіяльність, або імітацію його виконання, встановлював чіткі рамки. З іншого боку, положення закону передбачали врахування суспільної думки і залучення громадської ініціативи. На начальному етапі право перейменування та інших дій в рамках декомунізації було віддано на низовий рівень громад. Наприклад, нова назва Кіровограду – Кропивницький – не був придуманий в нетрях Інституту національної пам’яті (ІНП), це був один з варіантів, запропонований місцевими активістами. До речі, ІНП схилявся до іншої громадської назви – Інгульськ.

Потім відповідальність лягала на обласні органи влади. В результаті, на декомунізацію відводилось близько року. Після цього, остаточне рішення брав на себе парламент, який "заносив хвости" за поданням Інституту національної пам’яті. В результаті декомунізації за даними ІНП, на основі інформації обласних державних адміністрацій, позбулися тоталітарних назв майже 51,5 тисяч об’єктів топоніміки в містах, селищах і селах. Це — вулиці, площі, сквери тощо. Було демонтовано 2389 пам’ятників і пам’ятних знаків, з них Леніну – 1320. В свою чергу, Верховна Рада України перейменувала 25 районів та 987 населених пунктів (з них 32 міста). При цьому, Парламент України переважно спирався на пропозиції місцевих громад щодо нових назв міст та сіл.

Адже очікувано, чи ні, декомунізація зіштовхнулася із тихим саботажем і навіть відкритою протидією з боку деяких місцевих еліт. І не важливо, чого тут було більше: традиційного бюрократичного "НічогоНеРоблення", політичного піару на почуттях електорату старшого покоління напередодні місцевих виборів 2015 року (як, наприклад, в Полтаві).

В хід йшло все: бездіяльність (найбільш нешкідлива), підбурювання страхів і залякування населення примарними проблемами, яке воно нібито отримує в результаті декомунізації. І, якщо перше було нівельовано рішеннями вищестоящих інстанцій, то суспільні страхи самі зійшли нанівець з огляду на їх безпідставність.

Але найбільш небезпечними є містечкові еліти, які або займалися саботажем, видумуючи такі собі "квітучі", "веселі" та "сонячні" назви, або намагалися максимально зберегти "радянськість" громадського простору, навіть за його певної "декомунізації". Вони активно маніпулювали законом, створювали фейкові громадські ради та комісії з кишенькових "істориків".

Так, міська влада Харкова проігнорувала всі пропозиції щодо увічнення учасників визвольних змагань 1917-20 років, сторіччя яких ми зараз святкуємо, які висувала громадська організація "Харківська топонімічна група". Взагалі був проігнорований майже весь проект перейменувань групи. В результаті, місто, яке має, мабуть, найбагатшу на українські постаті і події історію на сході нашої країни, було свідомо позбавлене свого нового, суто українського, топонімічного обличчя. Подібне відбувалося і в Одесі, але там влада міста, вдавшись на початку до саботажу, почала вже реагувати на зміни, які були прийняті головою облдержадміністрації. Звичайно, тут не обійшлося без показового протистояння з тодішнім обласним головою, Михайлом Саакашвілі.

Але головним тут є не саботаж декомунізації, а уникання і протидія "українізації" цих територій. Але ж за цими імперськими нашаруваннями існує й давніша історія. Це історія давньої України і її народу. Пересічний одесит повинен знати, що перша письмова згадка про Кацюбіїв – замок-порт Великого Князівства Литовського і Руського, відбулася 1415 року. А до розбудови тут потужної фортеці доклався і величний рід Острозьких – некоронованих правителів Руси-України 14-17 століть. Так само про Дашів мають знати мешканці сучасного Очакова, про Більковичі – мешканці Херсона. Про те, що Маріуполь заснований вигнаними російською короною з Криму греками на місці старовинної козацької фортеці Домаха, яка прикривала устя Кальміуса. Про те, що на європейських мапах 17 століття на місці сучасного Миколаєва спокійно собі існувало укріплене козацьке містечко Виноградна Круча. Я не кажу вже про необхідність наукового переосмислення античного періоду Українського Півдня в історії нашого народу.

Ігор Левченко, член Експертної ради ЦДАКР

Читайте также
Другие материалы рубрики