"Це ж стратегічний об'єкт, тепло людям давати треба" - Тетяна Савченко, оператор теплорозподільчої станції

Тетяна Миколаївна Савченко 15 років працює оператором теплорозподільчої станції Немишлянського району. 24 лютого о 5. 45 ранку вона почула гуркіт, схожий на грім, підійшла до вікна подивитися , аж раптом — вибух! Миттєво полетіло скло. Перша ракета впала біля будинку Тетяни Савченко , посипалося скло з балконної рами, а уламок металопластикового вікна влучив жінці прямо у голову ,на рівні брови. На щастя, він полетів площиною вперед, жінка впала від потужного удару, а на обличчі залишився великий синець, з яким потім довго на роботу ходила.

Як пригадує той страшний день Тетяна Миколаївна, вона зателефонувала синові, і разом вони цілий день просиділи в метро. А потім у сусіда зверху вибуховою хвилею відірвало батарею, і квартиру Тетяни Савченко затопило, потріскалася штукатурка, трубу опалення у будинку перебило ще першим вибухом. Разом із сином жінці довелося повертатися в метро. Але 25 лютого, вона пішла на роботу.

«Ну а як залишити все і поїхати? Це ж стратегічний об’єкт, тепло людям давати треба. Мене діти змушували поїхати, бо невістки поїхали, і мене із собою хотіли забрати. Але ж я звикла до дисципліни, розумієте? У нас і так багато людей злякалися і поїхали з міста. То у такі складні часи ще й мешканців без тепла та гарячої води лишити?» — задає ритроричні питання Тетяна Миколаївна.

Від початку війни жила операторка ТРС спочатку в метро, потім у підвалі, потім по знайомих, і тільки 20 квітня, коли трохи потеплішало, повернулася у розбиту хату, в якій після обстрілів ні вікон, ні дверей не лишилося. За словами Тетяни Миколаївни, на роботі їй навіть було спокійніше, бо в будинок прилітало три рази. Під час одного з обстрілів на її очах загинув 16-річний хлопчик, і 4 людей отримали поранення. Але такі страшні картини не зупинили жінку на шляху до свого робочого місця.

«Добиралися як могли, навіть пішки. Одного разу, під час обстрілів , стою на зупинці , воно скрізь бахає, дивлюся – хлопці з тероборони. Кричать мені: «Чого ви там стоїте? Обстріл!» А я їм: «То мені на роботу треба! І Ви ж їдете , і мені також треба якось їхати!» То вони мені й кричать: «То сідайте вже, патріотка!». Ось так до роботи й доїхала!» — посміхається смілива жінка.

Але сама вона в шоці від своєї сміливості. Каже, жила наче на автопілоті. Зараз одне бажання – аби скінчився цей жах, повернулися всі родичі і всі харків’яни, щоб разом відновлювати рідне місто, і головне – жити у «своєму» Харкові!