Герої не відступають перед викликами: історія харківського нацгвардійця

Харків’янин Олексій, з позивним Малий, кілька років поспіль боронить Україну в лавах Національної гвардії України. Історія Малого є прикладом самовідданої служби заради майбутнього нашої держави. Після поранення, військовий не здався та не покинув армію, а продовжив боротьбу із загарбниками.

Військовий шлях Олексій розпочав під час строкової служби в Івано-Франківську за рік до початку повномасштабного вторгнення, але незабаром перевівся до харківської військової частини 3017 Нацгвардії для підписання контракту, де обійняв посаду гранатометника. Наразі продовжує службу і допомагає хлопцям, які знаходяться в зоні активних бойових дій.

24 лютого 2022 року Малий перебував на Луганщині, ніс службу на взводному опорному пункті. Побачивши ворожі дрони та почувши артилерійські обстріли, його підрозділ розпочав вимушене перегрупування військ. Перше зіткнення з ворогом Малий приймав біля Рубіжного, де наші хлопці боронили пансіонат, в якому ховалися місцеві жителі. Головною метою був порятунок людей та відбиття населеного пункту від загарбників.

«Ворог просто прийшов ордою. Його піхота почала наступати на хлопців, які стояли попереду нашої групи. Я швидко зрозумів, що може бути обхід з іншого флангу, тож ми приготувалися приймати бій з нашого боку. Після невеликого контакту стрілецької зброї, без втрат, ми вдало вибили окупантів».

Після ротації, хлопець займав позицію в селі Золоте. Там Малий провів близько чотирьох місяців. Всі бої за це село для нього та його побратимів були успішними.

«Перед нами було поле й невеличка посадочка, крізь яку ворог щоночі хотів прорватися. Ми бачили окупантів через тепловізор та підпускали впритул до 30 метрів для того, щоб ліквідувати їх. Коли йде бій, страх пропадає. В нас були мухи (авт. РПГ), але нам було цікавіше з ними з автоматів пострілятись, бо казали, що там супер круті бойовики. Ми, грубо кажучи, два росіянина підстрелили, вони вже назад тікають».

В липні Олексій брав участь у битві за Цупівку, що у Золочівському районі. Ворог дуже добре замінував територію, тож на самому в’їзді до населеного пункту, наші БТР підірвалися, внаслідок чого командир та водій були тяжко поранені та їх відразу евакуювали. На той момент Малий виконував функції снайпера, тож дивився в оптику та направляв своїх побратимів куди стріляти. Штурм наших хлопців супроводжувався артилерійською допомогою, але армія РФ застосовувала щільніший вогонь з усіх боків.

«По нам працював танк, гради, міномети та стрілецька зброя. Ми вибили загарбників звідти, проте не змогли закріпитись, бо нас почали заливати, наче з відра. Нам прийшлось відступити. В нас було дві мотолиги (авт. БТ-ЛБ), але не було людини, яка знає як нею керувати. Один з побратимів сказав, що на тракторі вміє їздити, ми його й посадили за кермо. Але поїхати так і не вдалося через те, що машина заглухла, тож йти довелося пішки. Цей бій тривав приблизно з четвертої ранку і лише після обіду нас евакуювали».

Після перегрупування та відновлення, підрозділ Малого почав заїжджати на позиції поблизу села Соснівка. Ворог кинув чимало зусиль на завоювання села: мінометні обстріли, гради, танки. Наші хлопці вимушено віддали населений пункт. Але через декілька днів, зібравши всі свої сили, вони зайшли туди майже без бою та почали далі робити опорні пункти, окопи та закріплюватись, врешті-решт зрівнявши лінію з останньою точкою оборони.

27 липня 2022 року вдень ворог зробив невдалу спробу вибити наших хлопців з позицій за допомогою стрілецької зброї. Близько одинадцятої вечора, коли Малий змінився з посту та прийшов до свого окопу, саме туди влучив ворожий снаряд танку.

«Я одразу подивився на хлопців поряд та сповістив командира, що тут важкі трьохсоті. Тоді я ще не відчував своє поранення, проте намагаючись встати, аби вийти з окопу, я впав назад. Життя нам врятував настил окопу. Із серйозно поранених уламками був лише я, у решти хлопців була контузія. Зрозумівши, що уламок наскрізь пробив мою стопу, я почав виповзати з окопу. Командиру взводу довелося виносити мене як рюкзак. Він ніс мене на своїх плечах, адже групі евакуації було майже неможливо проїхати крізь посадку, яка зазнала руйнування через щільні обстріли».

Зустрівшись з групою евакуації, Малий був відвезений до місцевої лікарні, він ще був притомний, тож йому повідомили, що ногу доведеться ампутувати, на що він жартівливо відповів: «Високо не ріжте, в мене там татуювання». Прокинувся Малий вже в лікарні в Харкові. Після цього хлопця відправили до Києва на формування культі та деякий час він знаходився там.

Аби поставити протез, Малий разом зі своєю дружиною через місяць після операції в Києві поїхав до Франції. Процес протезування зайняв близько трьох місяців.

«Я відношусь до цього просто. Ну протез і протез, головне, що я живий та ще й ходжу. Покидати службу я навіть не планував. Мені самому хотілось залишитись та допомагати хлопцям тим, чим можу, адже з власного досвіду знаю, що потрібно їм на передовій».

Україна багата на молодих відважних воїнів, які ціною свого життя боронять свою Батьківщину. Історія Малого стає світлим прикладом сили духу і несамовитої віри в Україну, та нагадує нам про важливість підтримки військових на фронті та у повсякденному житті. Його надзвичайна відданість боротьбі за майбутнє нашої держави, навіть після серйозного поранення, демонструє, що справжні герої не відступають перед викликами та готові робити все для захисту своєї країни.

 Каміла Макаренко