"Комбриг наш «перекрасився», сказав: хто хоче залишитися вірним присязі народу України, зайняти правий борт, а хто готовий служити «кримському народу» - лівий борт"

Дивлячись на цього симпатичного, стрункого 39-річного чоловіка з сивою головою, розумієш, що війна відзначилася не тільки сріблом у його волоссі, а й шрамами в душі. Майор юстиції Олександр Пономаренко.

Єдиний у Зміївській міській територіальній громаді офіцер, який захищав у 2014 році Крим від «зелених чоловічків» і не зрадив присязі, даної народу України.

Військова служба Олександра проходила з 2008 року після закінчення військово-юридичного факультету Ярослава Мудрого. Попав в АР Крим по розподілу, Новоозерне, під Євпаторію, до 5 бригади надводних кораблів, військова частина А 2865.

В 2014 році, у лютому почалась окупація Криму. Спочатку почали залітати російські «вертушки», 28 лютого близько до полудню об’явили бойову тривогу і ми вийшли на військові кораблі для подальших інструкцій. З 1 березня стали змінюватися командування воєнно-морських сил, командуючим став  контрадмірал Денис Березовський, харків’янин, з ХТЗ. Але вже 2 березня він перейшов на бік Росії, присягнувши окупаційній владі, після чого був відсторонений, а новим командувачем призначили Сергія Гайдука.

«В нас був наказ вийти до Одеси. Замикаючим був «Костянтин Ольшанський» («Костянтин Ольшанський» є багатопалубним, плоскодонним десантним кораблем океанської зони)», — розповідає Олександр Пономаренко.

В ніч на 6 березня 2014 року разом з шістьма бойовими кораблями ВМС України «Костянтин Ольшанський»  був заблокований в озері Донузлав. Блокування виконано шляхом затоплення командуванням ЧФ ВМФ Росії декількох списаних кораблів. Після підписання Договору про анексію Криму, 20 березня російські військові висунули ультиматум українським військовим про перехід на бік Росії.

Екіпаж корабля «Костянтин Ольшанський» був одним із тих, хто відмовився виконати цей ультиматум, залишившись вірними присязі. 21 березня екіпаж став тримати кругову оборону разом із іншими кораблями ВМС України тральщиками  «Черкаси» й малий тральний катер «Генічеськ». 23 березня 2014 року намагалися прорватись із заблокованої бухти озера Донузлав. Були спроби «зелених чоловічків» взяти на абордаж ці та інші кораблі, іноді успішно. Враховуючи, що кожен корабель – це окрема військова частина, був наданий наказ сповістити про це військову прокуратуру, СБУ, інші правоохоронні органи, але на той час всі ці «правоохоронці» прийняли присягу «кримському народу», тобто перейшли на бік росії.

24 березня більша частина екіпажу залишила корабель «Костянтин Ольшанський», не перейшовши на бік росії. На кораблі залишилось 20 військових, які, за повідомленням командира корабля, «мають стояти до кінця». 24 березня близько 200 російських штурмовиків з використанням гранат та автоматичної зброї захопили корабель «Костянтин Ольшанський».

«Нагадаю: на той момент армія скорочувалася, Президент Янукович втік, ви пам’ятаєте, як знищували воєнні склади в Балаклеї та Лозовій, ніякої підтримки не було, ні зброї, ні запасів. І навіть якщо була б команда прийняти бій, ми б витримали не більш ніж 5-6 годин…, — каже Олександр. — Комбриг наш «перекрасився», сказав: хто хоче залишитися вірним присязі народу України, зайняти правий борт, а хто готовий служити «кримському народу» — лівий борт.»

На боці України залишилось небагато людей, серед них Сашко  Пономаренко, офіцерів – з 5-ї бригади всього четверо плюс один мічман. Саме  вони, хто не зрадив України, не продався окупантам, залишаючи корабель, пройшли «коридор ганьби»: справа і зліва стояли так звані «побратими», які перейшли на сторону загарбників. З плеча на плече перекидали, плювали на нас, били. Навіть не всі змогли забрати особисті речі. Пішли, як то кажуть, в чому були.

«Я потім відстежував, багато зрадників отримали посади на російському флоті та воювали проти України. Зв’язківця з «Ольшанського» Миколу Степаненко очевидці зустріли у Маріуполі — у формі російського полковника…

На той момент у Новоозерному, де знаходилися наші сім’ї, хазяйнували «зелені чоловічки». Узнали, що командування перекрасилося: комбриг, начальник штабу, замполіти – все керівництво бригади перейшло «на ту сторону». Пономаренко, помічник командира з правової роботи, остався практично один з представництва  управління 5-ю бригадою, і не розумів, хто зрадник, з ким можна відверто спілкуватись – на телефонні дзвоники ніхто не відповідав.

Зв’язок був поганий, але Сашкові вдалося зв’язатися з воєнною базою А3130, яка залишилася вірною присязі  народу України. В них був зв’язок з Севастополем, Києвом.

Згодом, десь 5 квітня,  будо прийнято рішення  виїхати на материкову частину України. На той момент росіяни вже зробили блок-пости, щось по типу таможні. Обшукували, зброю не можна було вивести. Особові справи ховали хто як міг – десь в машинах, в сидіннях зашивали, в речах ховали, проходили фільтраційні заходи.

Виходили через Армянськ. В районі Чаплинки був польовий табір, нас зустрічали. «Костянтин Ольшанський» у свій час був шефом м. Миколаїв, тому було прийняте рішення посилити нас з родинами в одному з санаторіїв Миколаєва до травня місяця.

Потім були вибори президента. Переміг Порошенко. Згодом — пункт дислокації Очаків, де раніше базувались кораблі 5 бригади.

Далі були сформовані так звані переговорні групи щодо повернення кораблів Україні. Повернули десантний корабль «Кировоград», єдиний український мінний тральщик «Генічеськ», не повернули «Черкаси», «Ольшанський».

Хочу сказати про героїчну людину, командира «Геніческа» — Олександра Бойчука. Він родом з російського міста Володимир. Після того як окупанти затопили БПК «Очаків» на виході з Донузлава, заблокувавши українські кораблі, командир «Генічеська» відмовився здаватися.

20 березня російський капітан дав ультиматум: здатися до ранку, інакше буде штурм. Тоді Бойчук вранці тихо знявся з якоря і спробував прорватися. Побачивши, що вихід заблокований російськими кораблями, він повернувся, але «зелених чоловічків» на борт так і не пустив.

Під час штурму четверо українських моряків без зброї відбивалися від півтора десятка російських спецпризначенців шлангами та ланцюгами. Самого командира російські пірати побили прикладом і ногами, але навіть тоді він хитрістю не дав їм повністю керувати кораблем.

8 з 11 членів екіпажу під командуванням Бойчука не зрадили присягу та продовжили службу в Україні.

Коли 24 лютого 2022 року почалася повномасштабна війна, Олександр ніс службу в Маріуполі на кораблі управління «Донбас». У березні 2022 року, коли боєкомплект закінчився, командири ухвалили рішення виходити з оточеного Маріуполя групами. Олександр Бойчук потрапив у полон поблизу селища Мангуш. У серпні 2025 року  у важкому стані його повернули до України.

Після списання Олександр Пономаренко з сім’єю повернувся до родинних коренів – в Зміїв. Пішов працювати до Зміївської адміністрації головним спеціалістом по мобілізації, обороні та роботі з правоохоронними органами режиму секретної роботи, потім став начальником цього відділу, потів вже у громаді – начальник відділу по мобілізації.  У серпні  2022 року пішов до 4 прикордонного загону в оперативну службу. Був в розвідці у Кліщіївці, у Балаклії, Ізюмі, Білгороді…

У грудні 2023 -го повернувся до дому і до роботи — став начальником новоствореного відділа у справах ветеранів війни, де попрацював 3 рокі, своєю працею допоміг багатьом ветеранам та їхнім сім’ям.

Сьогодні Олександр стоїть на порозі змін.  Він готовий і надалі працювати на благо ветеранів та їхніх родин, бо як ніхто знає проблеми побратимів, відповідні закони та їх «вузькі місця», розуміє, як буває нелегко втриматися від спокус і залишитися вірним рідній Україні.

Наталія Дрозд