Кожна війна народжує своїх героїв  

«Горизонт» — це один з найбільш постраждалих районів Харкова. Цілий місяць росіяни впритул розстрілювали мікрорайон із артилерії та скидали бомби з літаків… Окрім того, Горизонт опинився майже повністю відрізаним від міста. Як місцевим мешканцям вдалося пережити ті часи? Як район відновлювався після того, як російські війська відступили?

Життя на нулі

Дмитро їхав по вулицях Бахмуту майже не звертаючи уваги на зруйновані будівлі за вікном. Для нього такі пейзажи вже давно стали звичкою. Не зважаючи на те, що форму ЗСУ він одягнув на прикінці літа, фактично з першого дня війни чоловік опинився на самісінькому нулі.

Війна прийшла до хати Дмитра в перший же день широкомасштабного наступу росіян. Ще з ранку 24 лютого російські військові підійшли впритул до району «Горизонт», що у Харкові. Один з підрозділів супротивника окопався неподалік від багатоповерхівки, де мешкала родина Дмитра. З вікна їх квартири навіть було бачити, що там робиться. Майже з перших днів мікрорайон почали обстрілювати.

— Гатили з танків, градів, мінометів, — згадує Дмитро.

Десь на третій день бомбардувальник скинув авіабомбу, від якої здригнувся весь мікрорайон. Того дня, за словами місцевих, усі до останнього зрозуміли серйозність того, що відбувається. Чоловік вирішує евакувати дружину та дочку до Західної України.

Повернувшись з вокзалу до дому, став думати — як виживати? Район хоч і не був під окупацією, але опинився відрізаним від усіх і усього. Води разом з опаленням не було. Газопостачання теж припинили. Єдине, що залишалося, — це електрика, але ж виникла інша проблема – вкрай  бракувало електричних плит. Їжі також не було, бо єдина вільна дорога, якою можна було дістатися Харкова, добре прострілювалась, і ніхто не наважувався їхати до мікрорайону, навіть поліція. А навколо безліч безпорадних людей, які через вік або фізичні вади не взмозі були про себе подбати, залишилися сам на сам зі своїми проблемами в охолонувших оселях.

Іскра надії

Першу їжу всупереч власного бажання, за іронією долі, подарували самі загарбники. Після невдалих спроб прорватися до Харкова частина згадуваного російського підрозділу втекла, інша була розбита артилерією ЗСУ. Місцеві хлопці одразу ж навідались до покинутих окопів. Окрім великої кількості різноманітної зброї та БК до неї, вони там знайшли провіант та медикаменти. В цілому завантажили величезну вантажівку «Урал». Частину трофеїв військові дозволили забрати.  То були перші роздобуті продукти. Хлопці склали їх у місцевій школі, яка на той час стала укриттям для горизонтівців. Потім військові, з дозволу власників, роздали товари з розтрощених магазинів населенню. Дмитро взяв  собі і для сусідів.

Невдовзі  до нього стали звертатись інші мешканці, які потребували допомоги. Він допомагав, чим міг і їм.  Згодом, деякі люди, що поїхали з Горизонту, дізнавшись про діяльність Дмитра, почали везти йому хто що міг, а він розподіляв це між іншими. Так, несподівано для себе, Дмитро став волонтером. Тим самим займалися ще декілька небайдужих місцевих хлопців: «Бомблять чи ні, а хлопці беруть  пакети в руки і побігли», — коментує Олена, місцева мешканка. Допомагаючи  іншим вони надавали їм іскру надії на порятунок. Згодом з тієї іскри розгорілось багаття, яке зігріло мешканців усього мікрорайону у холодні та голодні часи.

До Горизонту поверталось життя

Цілий місяць Горизонт знаходився під нескінченними артобстрілами.  Стільки часу ЗСУ знадобилось, щоб вибити росіян з Малої Рогані, а потім і Вільхівки (селища біля Харкова, прим. автора), звідки переважно і велись обстріли. Нарешті до мікрорайону стало можливим  більш-менш безпечно проїхати. До Горізонту повезли гуманітарку волонтери, а за ними і місцева влада. Енергетики та комунальники полагодили обірвані ланки електромережі,  відновили газопостачання, подали воду та  опалення. Місцеві мешканці разом з комунальниками навели лад на вулицях. Будівельники почали ремонтувати пошкоджені будинки та споруди. Поступово почали повертатися ті, хто покинув небезпечне місце. Запрацювали магазини. Згодом відновили і транспорт. До Горизонту поступово поверталось життя…

І знову на нуль…

Нарешті Дмитро зміг «видохнути»… Але щось не давало йому спокою. Так він прожив декілька місяців. В середині літа чоловік прийшов до центру комплектації (військомат) і попрохав прийняти його до лав Збройних Сил добровольцем. Він бажав потрапити до 92 ОМБр, бо за той час, що військові вказаного формування, разом з теробороною, боронили Горизонт, Дмитро, як і інші місцеві хлопці, встиг здружитися з ними. Не раз, зі слів Дмитра, вони діяли разом з військовими. Якось він допомагав вирахувати корегувальника, а одного разу навіть затримали картографа.

В центрі комплектації спочатку йому відмовили.  Але ж він наполягав. До 92 бригади чоловік не потрапив – доля розпорядилась інакше. Але вже в серпні рядовий Дмитро проходив навчання. Під час Харківської операції ЗСУ він був в Ізюмі. А зараз їхав до Бахмуту — на самісінький нуль. Що його там чекає? Хто зна…