Мастера культуры: кобзари и бандуристы

Любов Мандзюк: «Якщо ламати віджилі радянські традиції, то ламати по всіх напрямках, а не тільки у мистецтві»

Национальный союз кобзарей Украины (НСКУ) основан в 1995 году как общественная организация Всеукраинский союз кобзарей. С 1999 г. перерегистрирован как творческий союз, в 2008-м получил статус национального. Имеет 23 региональных отделения, в которых состоят более 500 членов.
Харьковский кобзарский цех официально оформился в 2011 году. Является самостоятельным подразделением, но в то же время творчески и организационно связан с Киевским и Львовским кобзарскими цехами. В целом в них около 100 человек.

На вопросы газеты «Время» отвечают председатель Харьковского областного отделения НСКУ Любовь Мандзюк и цехмейстер Харьковского кобзарского цеха Кость Черемский.

Традиції і сучасність
— Эта публикация приурочена ко Дню независимости Украины, ведь, как выяснилось, своего отдельного профессионального праздника у кобзарей и бандуристов нет. Кстати, а есть ли вообще необходимость в таких датах-напоминаниях?
Л. М.: — На мій погляд, окреме свято бандуристів чи кобзарів не потрібне, адже їх, свят, у нашій країні й так забагато. У разі потреби ми можемо відзначати професійне свято хоч щомісяця — є Міжнародний день музики, є День працівників культури і аматорів народного мистецтва, є ще різні дати, пов’язані з грою на музичних інструментах. Але найголовніше, аби отой піднесений дух бандурний завжди був у нас всередені, коли ми будемо нести своє мистецтво на інші свята.
К. Ч.: — У нас є певні традиції, що відходять від середньовічних кобзарських цехів і яких ми намагаємося дотримуватися. Всі великі зібрання кобзарів завжди були на Покрову або на Трійцю. Вони обговорювали нагальні питання професійної діяльності: обирали керівництво, робили звіт по загальній касі, преміювали або карали тих учасників цеху, які на це заслуговували. Чому, приміром, не на Великдень? Це свято вважається родинним і його слід проводити у сімейному колі.
І тепер окреме свято нам, кобзарям, не потрібне, бо ми теж збираємося на Покрову і Трійцю у Києві чи у Львові. Крім тих чи інших питань, скажімо так, нашого внутрішнього життя (наприклад, прийом нових членів), є і зовнішня сторона: у ці дні проводяться фестивальні заходи, публічні виступи тощо.
— Что вы считаете ключевой целью своей организации? Иначе говоря, зачем она сегодня нужна? Какие первостепенные задачи вы ставите перед собой и как их решаете?
Л. М.: — У першу чергу спілка потрібна організаційно. Вона бере участь у проведенні культурно-мистецьких заходів у регіонах, у тому числі грошима, хоча, зрозуміло, і невеличкими. Для прикладу: у червні в Харкові відбувся черговий і водночас ювілейний Х всеукраїнський конкурс виконавців на бандурі імені Гната Хоткевича. У його рамках пройшли наукова конференція і майстер-класи. Так от, щоб підтвердити отримання сертифікату про підвищення кваліфікації, які зараз потрібні кожному педагогу, необхідно було все це задокумендувати для Міносвіти — ось і така роль спілки. Крім того, спілка допомогає осередкам у кваліфікованному оформленні заявок на гранти тощо…
Або взяти хоча б випуск бандур. Справа в тому, що ще не так давно на всю Україну було дві фабрики з їхнього виробництва — у Чернігові і у Львові. Потім чернігівська фабрика зникла, а львівська «Трембіта» правила за свою, м’яко кажучи, не дуже якісну продукцію грубі гроші. Скільки разів ми, викладачі, цю проблему піднімали на всіляких нарадах, не злічити. І ось під час конкурсу «Волинський кобзарик» у 2019 р. це питання розглянуло правління НСКУ. Через короткий термін у Львові відкрилася фірма «Акрополіс», у Чернігові — «Плеяда» і ще кілька більш дрібних майстерень у різних містах країни. Так, вони в основному виготовляють дитячі бандури, але для початку і це прекрасно, а, по-друге, «Трембіта» втратила монопольне становище та можливість диктувати цінову політику.
Одним словом, усе, що робиться в Україні стосовно бандурного мистецтва цікавого і прогресивного — це має пряме відношення до спілки. І українська «бандурна родина», яку очолює голова НСКУ Володимир Миколайович Єсипок, дуже міцна.
К. Ч.: — У людей є така потреба — бути у спільноті. І у творчих людей є потреба об’єднуватися у громади, товариства. Бо у сучасному світі багато проблем наодинці вирішити важко, а тільки в гурті. Однією з таких є проблема вільного кобзарювання, що є сталою формою традиційного виконавства (наприклад, Назар Божинський майже кожного дня виступає зі своїми учнями на харківських вулицях.). І ось співає кобзар у громадському місці, а тут підходить поліція і чинить перешкоди. Нещодавно, 22 травня, на день перепоховання Тараса Шевченка, так сталося з братчиком нашого цеху Миколою Гришком. Йому забороняли співати у саду ім. Шевченка і намагалися вигнати звідти. Щоб подібної наруги не відбувалося, наша організація відстоює власні позиції, свої громадянські, творчі і професійні права.
Також важливим є питання виконавської діяльності кобзарів. Як і в давнину, кобзарі домовляються про певні територіальні розмежування, щоб, так би мовити, не переходити один одному дорогу (навіть коли хтось їде до Києва чи до Львова з метою виступів, то заздалегідь попереджає про це місцевий кобзарський цех). Але щоб одержати дозвіл від кобзарського цеху на вільні виступи, кожен співець має подолати необхідні сходинки професійного зростання і скласти певні іспити, аби ці виступи були на якісному виконавчому рівні.
Крім того, у нашій спільноті ми обговорюємо творчі питання: скажімо, як поєднати традиційні виконавчі форми кобзарства і сучасність.
— Разнообразные творческие союзы появились задолго до советского периода, но именно при СССР они оказались до крайности формализованы. Что полезного вы взяли из советского прошлого, а от чего безоговорочно отказались?
Л. М.: — Наша спілка утворилася уже після розпаду СРСР, бо за Союзу таку організацію, мабуть, просто б не дозволили.
Що в нас від радянського минулого? Найперше — репертуар.
Зауважу, що усі бандуристи мають зростати на традиційному кобзарському репертуарі, а як складеться їх подальший творчий шлях, то вже особисті мистецькі пріоритети.
Академічна бандура, якщо брати в історичній перспективі, дуже молодий інструмент. Те ж фортепіано з усіма видозмінами і пошуками найкращого звучання існує від XVII сторіччя, а бандура до ХХ в. перебувала, скажімо так, на кустарних засадах і ніхто професійно не працював над її якістю (навіть кількість струн у кожного майстра була різна, і тільки Гнат Хоткевич уніфікував це; на сучасних інструментах 53–70 струн). Додайте соціальну складову — колись це був інструмент бідних українців, а потім ще й ідеологічну складову — за радянської влади кобзарі і бандуристи утискалися, іноді навіть фізично знищувалися. Через відсутність писемної традиції творчий спадок давніх народних музик був великою мірою утрачений. Тому, при всій моїй величезній повазі до кобзарства, я не можу погодитися, аби першоджерела залишилися архаїкою (тим більше, що довести автентичність того чи іншого твору неможливо — знову ж таки відсутність писемної традиції).
Крім того, треба враховувати специфіку Сходу України, де, на жаль, багато хто вихований в атмосфері несприйняття української культури: він чи вона і не чули ніколи, можливо, тієї бандури, а вже іде відторгнення: шароварщина! Треба виховувати публіку, але водночас починати з її рівня. Хоча, звісно, будь-яке мистецтво треба подавати у вищих формах його художньої цінності, щоб нам, бандуристам, не було соромно перед піаністами або скрипалями.
Повернімося до репертуару. Сьогодні бандуристів турбує брак високоякісних оригінальних творів, котрі б повноправно могли б звучати в одному ряду з композиціями для інших інструментів. Чисто кобзарський ми вже і не можемо грати, адже так склалося, що бандура (як, до речі, і арфа) останнім часом стала суто жіночим інструментом. У мене є стаття, де я виклала сім об’єктивних і суб’єктивних причин цього, а тим, хто стверджує, що жінки «забрали» собі бандуру, відповіла: ми підхопили інструмент, що падав із чоловічих рук. Тому ми багато послуговуємося ще радянським репертуром композиторів Миколи Дремлюги (1917–1998), Євгена Юцевича (1901–1988), а особливо Костянтина М’яскова (1921–2000), 100-річчя з дня народження якого будемо незабаром відзначати. Нагадаю, що він закінчив Харківську музичну десятирічку (нині — ліцей), згодом — музичне училище по класу баяна і деякий час працював тут у військовому оркестрі. Незважаючи на певні нашарування «соцреалізму», його творчість актуальна дотепер. Прикро, але серед сучасних музик поки що не знайшлося бандурного композитора такого ж рівня.
К. Ч.: — Кобзарство за Радянського Союзу спочатку було під щільним наглядом каральних органів, а потім взагалі майже вщент знищено. Починалося все у 1920-х з обмежень у репертурі, заборони кобзарям використовувати традиційні інструменти і виступати у громадських місцях. А потім були застосовані фізичні репресії. Перед Голодомором 1930-х десятки кобзарів просто зникли. У 1950-х на всю Україну залишилось лише кілька кобзарів, яким теж було заборонено вільно виступати…
Втім, думаю, є і в нашому житті досі такі речі, що на рівні підсвідомості взяті нами з радянского минулого. Можливо, і в кобзарському цеху вони якось проявляються, а ми про це не здогадуємся. Ймовірно, що наша творча обережність, надмірна коректність і виваженість у виступах коріняться у недавньому минулому і часом не відповідають експансивним вимогам нинішнього часу.

Матеріальне і духовне
— В свое время В. И. Ленин заявлял: «Свобода буржуазного писателя, художника, актрисы есть лишь замаскированная (или лицемерно маскируемая) зависимость от денежного мешка, от подкупа, от содержания». Но люди старшего поколения хорошо помнят, что такое партийный диктат, цензура и самоцензура. Что, на ваш взгляд, хуже из этих двух зол? Является ли в наше время свобода творчества осознанной необходимостью денег?
Л. М.: — Коли хтось ремствує: «Ось, розвалили таку велику державу Радянський Союз!..», я заперечую: його розвалила планова економіка! За СРСР усе, в тому числі й митці, контролювалося державою. Влада давала їм різні пільги — квартири, машини, премії, а у відповідь вимагала вірно служити режиму, «художньо оформлювати» партійні завдання суспільству. Тепер влада за великим рахунком відмовилася від державної підтримки митців. Дехто досі з цього приводу сумує, розумію. Але так живе весь мистецький світ — на гроші від концертів, проданих творів, завдяки меценатам або утриманню громад. Ось тут у мене величезне запитання до харківської міської влади: невже не знайшлося іншого застосування фінансам, які було витрачено на «музичний» фонтан з мавпами у садку ім. Шевченка?! Так принизити, зганьбити музикантів, які, між іншим, теж роблять свій внесок у бюджет міста, треба було зуміти!.. І таких безглуздих «проєктів» чимало. І до центральной влади запитання: чому в Україні досі не розроблено і не впроваджено дієве законодавство щодо меценатства, аби благодійність на користь мистецтва була не випадковим вчинком якогось багатія, а продуманою, фінансово вмотивованою через податкові пільги стратегією розвитку підприємництва?..
Якщо говорити про сучасні взаємини митця і покупця його творчості, то тут багато що залежить від морального рівня обох сторін: можна виконувати або не виконувати замовлене, якщо це протирічить твоїм філософським, духовним, патриотичним, національним принципам; а можна ж і не замовляти!
Підсумовуючи: свого часу Уїнстон Черчиль доводив: «Якщо сьогодні не вкладати кошти у школи і мистецтво, завтра будемо витрачати гроші на тюрми…» А в нашому інтернеті можна побачити «купюри» з таким «номіналом» за важку працю митця: «Спасибі», «Велике спасибі», «Дуже велике спасибі».
К. Ч.: — Взагалі це дуже складне питання. Світ не переробиш, щоб у ньому існувати, треба мати якісь матеріальні засоби. І будь-яка форма творчості є дієздатною лише тоді, коли вона взмозі себе більш-менш окупати. Кобзарі не виняток. Не секрет, що багато хто з кобзарського цеху живе за рахунок тих коштів, які заробляє виступами. Та й для тих, котрі мають постійну роботу, це є додатковим джерелом доходів. Тому перед нами стоїть завдання бути і конкурентоздатними, і зберегти ті глибинні основи, що були закладені в кобзарстві багато століть назад; поєднати ці два напрямки, при цьому на вдаючись до трагічних компромісів. Свою справу ми намагаємося робити чесно, прозоро і принаймні не лукавити у власному колі. Орієнтирами слугують традиційна кобзарська етика і християнські моральні принципи.
— В продолжение вопроса: на ваш взгляд, есть ли и в каком виде ныне цензура? С другой стороны, те же художественные советы, выступающие, скажем, в рекомендательной роли, помогают или мешают развитию творческой личности?
Л. М.: — Цензура, на моє переконання, в певних галузях суспільного життя має бути. І якщо хтось вважатиме цензурою те, що з 2014 року я і мої учні не виконуємо російськомовних творів (при всій шані до мистецьких надбань сусіднього народу), то хай це буде цензура. У будь-якому випадку тієї всепроникаючої цензури, що мала міце за СРСР, зараз немає.
Стосовно худрад. При підготовці якось великого концерту тощо обов’язково відбувається прослуховування, адже кожний виконавець — це «обличчя» навчального закладу, концертної установи, творчого осередку. І виступ низької якості тут неприпустимий. Тому, зрозуміло, даються певні рекомендації відносно покращання. Але це зараз відбувається не в такій категоричній, ультимативній формі, як раніше, допускається дискусія, обмін думками, кожна сторона обґрунтовує свою точку зору. Як колись говорив мій педагог Сергій Васильович Баштан у таких випадках: «А ти переконай мене!» Мені особисто дуже подобається, коли мої студенти роблять власні інтерпретації відомих творів.
К. Ч.: — У кобзарському цеху є внутрішня цензура. Ми домовилися не виконувати твори, що мають, припустімо, сороміцьке забарвлення або ще якимось чином не відповідають громадським морально-етичним нормам.
Зовнішня цензура тепер не така актуальна, як раніше. Памятаю, у 1989 році ми пробували добитися дозволу вільно виступати у Харкові незрячому кобзарю Анатолію Захаровичу Парфіненку (1918–1992), побували на прослуховуваннях у декількох районних худрадах, але нічого з того не вийшло. Незважаючи на негативні відгук комісій, кобзар продовжив співати без усіляких дозволів на вулицях Харкова…
На мою думку, не можна доручати якомусь одному органу «наглядати» за творчістю, обов’язково будуть якісь зловживання — суб’єктивізм тощо. Таким чином худрада може просто деформувати природній розвиток народного мистецтва.
(Окончание
в следующем номере.)

Любовь Сергеевна Мандзюк родилась 29 декабря 1964 года в пгт Новопсков Луганской области.
С отличием получив среднее образование в Северодонецком музыкальном училище им. С. Прокофьева, была принята в Киевскую консерваторию им. П. Чайковского. После её окончания в 1989 г. работает в Харьковском институте искусств (сейчас — национальный университет искусств им. И. Котляревского). С 1998 г. — доцент кафедры народных инструментов.
Является основателем современной академической профессиональной школы игры на бандуре на Слобожанщине.
Лауреат международного конкурса бандуристов им. Г. Хоткевича в Киеве (1993) и международного конкурса исполнителей на украинских народных инструментах им. Г. Хоткевича в Харькове (1998).
Кандидат искусствоведения (2007).
Замужем. Двое детей: сын — экономист, дочь — студентка Киевской консерватории.

Кость (Константин) Петрович Черемский родился 16 октября 1968 года в г. Краснограде на Харьковщине. Сын П. Г. Черемского, известного общественного деятеля, одного из инициаторов установления памятного знака УПА в Харькове.
Окончил медицинский факультет Харьковского национального университета (1994). Врач-анестезиолог. Заведующий реанимационным отделением Харьковской городской больницы №8.
Кобзарскую школу начал осваивать в 1989 году. В сфере интересов — архивные исследования по истории кобзарства и традициям народной культуры. Автор ряда научных работ об аутентичном кобзарстве Слобожанщины. Мастер старинных бандур.
Лауреат международного конкурса исполнителей на украинских народных инструментах им. Г. Хоткевича в Харькове (1998).
Кандидат искусствоведения (2007).
Женат. Двое детей: старший сын в этом году окончил школу, младшему — 3,5 года.