ru
uk
Мнения
Подписаться на новости
Печатный вариант “Время”

Місто з солодкою назвою, якому довелось не солодко

Актуальное сегодня25 декабря 2022 | 12:32

Ізюм – місто на Харківщині з солодкою назвою, якому на початку війни довелось не солодко… Майже з перших днів війни  Ізюм опинився у центрі кривавих подій… Місто зазнало величезних руйнувань. Багато містян загинули від вибухів та під завалами, а ті, що залишилися, масово тікали від війни. Але ж попри все Ізюм відроджується…

Перше, на що звертаєш увагу, потрапивши до Ізюму, – безліч собак-безхатьків. Вони крізь: на автостанції, на місцевих ринках, просто на вулицях міста.

— Багато хто з людей, тікаючи з міста, кинули напризволяще своїх домашніх тварин, — пояснюють місцеві. Покинуті тварини з голоду, навіть, нападають на людей. До центральної лікарні міста, за інформацією Ізюмської міськради,  з укусами вже звернулись 11 постраждалих — і це тільки офіційні дані…

З кожним днем становилось все гірше

– Спочатку ми ховались у дочки на іншому березі Сіверського Донця, — розповідає Миколай Федорович, мешканець Ізюму, — вона мала у центрі міста стоматологічний кабінет, і будинок, де він був розташований, мав міцний підвал. Одного разу я зі старшою дочкою поїхали до свого дому подивитись — чи все гаразд. Повернутись нам не судилося, бо українські військові готувались підірвати міст і нас не пустили. Ми стали жити в будинку моєї сестри, яка теж мешкала зі своєю родиною у багатоповерхівці, де також був непоганий підвал.

Але, за словами чоловіка, з кожним днем становилось все гірше і гірше. Порадившись, родина вирішила тікати з міста… Поїхали до Співаківки (селище біля Ізюму), або ж «Червоний Шахтар», за старою назвою. Тут  дружина Миколая, Людмила Григорівна, мала угіддя – фазенду, як жартівливо її називає чоловік. 4 березня родина була на місті. У Співаківки на той час вже вимкнули електрику, але взагалі було непогано, вважає Миколай — давали гуманітарку, практично не було прильотів.  Так вони прожили майже два тижні.  Як раптом зайшли росіяни…

– Облаштувавшись у захопленому селищі, російські військові  почали обстрілювати сільхозвиробництво, де розташувались українські захисники. Розбили там всю сільськогосподарську техніку та влучили у зерносховище –все навколо горіло, — згадує Микола Федорович.

В самому селищі російські солдати узялись розшукувати «націоналістів»,  розпитуючи місцевих — чи не бачили вони таких? Хоча, за словами Миколая, хто саме відповідає критеріям розшуку, чітко пояснити вони і самі були не в змозі. Завітали і до Миколая Федоровича та його дружини і запитали, чи є в селі націоналісти? На що отримали від господаря різке і категоричне «НІ»! Коли ж вони зайшли до подвір’я, щоб перевірити будівлі, шлях їм перегородила величезна вівчарка  на прізвисько Валдай – все вказувало на те, що непроханим гостям тут не раді… Не знайшовши нікого зайвого, військові забралися геть. Почалось життя під окупацією.

В третій раз не пощастить…

Перших російських солдатів змінили наступні. Ці були, за словами Миколая Федоровича, більш наглі. З села нікого не випускали, в лісі все було заміновано, дзвонити було заборонено.

— По вулицях їздила машина зі спеціальним обладнанням, за допомоги якого відслідковувались дзвінки, якщо хтось дзвонив, у нього забирали телефон, — розповідає чоловік.

У нього також одного разу забрали смартфон, не зважаючи на те, що він був вимкнутий і, навіть, розряджений. Як пояснили перевіряючи, які представились росіянами, на перевірку. Через деякий час прилад дійсно повернули. Знову змінився особистий склад і почали обкрадати покинуті будинки. Крали все: побутову техніку, постільну білизну, ковдри, унітази — а як же без них?

Перший «прильот» не забарився. Якось ввечорі, під час чергового мінометного обстрілу, постукали в двері. Людмила  встала з ліжка, розташованого в залі, та пішла подивитись – хто б це міг бути? На порозі стояв їх сусід. Побачивши жінку він поскаржився, що його будинок розбомбили і попрохав пустити його до них. Звісно, його запросили до будинку. Розташувались в прихожій і стали утрьох перечікувати обстріл, як раптом роздався гучний вибух! Все навколо здригнулось.  Це міна розтрощила кришу та влучила прямісінько в зал, де нещодавно лежала Людмила Григорівна. Не зайшов би сусід, хтозна, як було би? Пожежу загасили, дякувати справний господар напередодні заготував води для поливу. Але це була не єдина втрата.  Ще вночі чоловік почув, як його пес верескнув, але ж темно — нічого не видно. На ранок Микола в першу чергу пішов до собаки та побачив, що вірний пес, якого Миколай Федорович узяв зовсім маленьким цуценям і за чотири роки прив’язався, як до члена родини, тяжко поранений у бік.

–   Жінка хотіла покликати ветеринарку та зробити «укол», але я не дозволив, — згадує Миколай, ледве стримуючи сльози. За три доби Валдая не стало.

Кришу відновили швидко, допомогли добрі люди. Навіть окупаційна влада доклалась – надали покрівельні матеріали, хоч і не нові, але згодились. Коли ж до подвір’я прилетіло вдруге і влучило в літню кухню, біля якої в той час знаходилось подружжя, оговтавшись і впевнившись, що з ними все гаразд,  Людмила та Миколай вирішили – в третій раз бог не вбереже. Да і сусід відмітив: «В третій раз не пощастить».  Речі зібрали швидко. Загрузили їх в понівечену уламками від снарядів стареньку «копійку» Миколая та поїхали.  Їм пощастило – російські військові зробили для подружжя виключення і випустили з селища. Незабаром вони були вдома в Ізюмі. Майже п’ять місяців подружжя мешкало на лінії вогню без світла, без зв’язку,  не знаючи, чи прокинуться вони наступного ранку.  Топили піч, в якості світильника запалювали свічки, а коли вони закінчувались – наливали в ємкість олію, занурювали в неї імпровізований фітіль та запалювали кінці. Виходило  щось на кшталт лампи.

Росіяни тікали…

Одного дня Микола Федорович пішов до магазина. Несподівано неподалік пролунав гучний вибух. Миколай з сусідом сховались біля залізобетонного паркану. Сидячи в укритті, чоловіки побачили якусь метушню.

— Дивлюсь, рашикі кидають ковдри та інші  дрібні речі в віджаті автівки, в основному «Ниви», та тікають. Ввечорі російських військових в місті не було, – згадує Миколай.

Ізюм звільнили 10 вересня, а вже 16 вересня, місцева газета  «Обрії Ізюмщини», навіть, випустила перший номер після деокупації.

Почався новий період – життя після окупації. Нарешті Миколай вирішив проїхати по місту, де він не був майже пів року.

– Краще б я не їздив, —  каже Микола Федорович.

Чоловік не впізнавав рідний Ізюм, в якому  він із дружиною народились і прожили все життя.

— Все місто зруйноване, — ледве проковтнувши ком в горлі, видавив Миколай.

В місті від артилерійських обстрілів та бомбардувань, по офіційній інформації, постраждало 80% житлового фонду  та критичної інфраструктури. Тільки під час одного з таких обстрілів під завалами зруйнованої багатоповерхівки загинуло близько 50 людей. За словами Олега Синєгубова, очільника Харківської ОВА, суттєво пошкоджена Ізюмська міська лікарня, близько  70% цінного медичного обладнання знищено. Заклад, який до війни обслуговував біля 150 тисяч людей, зараз може працювати лише на 10%. Зруйновані школи, поліклініка, будівля міськради…

Окрім руйнувань росіяни залишили після себе купу вибухівок: «Там дуже багато територій заміновано протипіхотними мінами, навіть шкільні двори були засипані так званими, ліпестками, весь приватний сектор також замінований. Багато людей підриваються на боєприпасах», — розповів автору Анатолій Торяник, заступник керівника Головного управління з реагування на надзвичайні ситуації Харківщини.

Згідно даних ЦМБ Ізюму, на середину грудня з моменту деокупації до них звернулось майже 40 осіб, 10 з них втратили нижні кінцівки. Кількість жертв збільшується щодня – вже після середини грудня від вибухівки загинули двоє місцевих і декілька отримали поранення.

Ізюмчані не з тих, кого можна зламати!

Не зважаючи на труднощі, мешканці Ізюму продовжують жити та відновлювати своє рідне місто. Головною проблемою наразі, зі слів Степана Масельського, голови Ізюмської РВА, є брак непошкоджених та придатних до використання будівель, і це суттєво ускладнює відновлення роботи державних установ, окрім цього через те, що багато містян покинули Ізюм, не вистачає кваліфікованих фахівців, зокрема бракує нотаріусів. Але місцева влада поступово вирішує ці питання.  До нового року планується відновлення роботи казначейства. Загалом вже багато чого зроблено: збудовано тимчасову переправу через Сіверський Донець, а також ремонтується центральний міст (в цілому на Ізюмщині, зі слів голови Ізюмської РВА, було зруйновано 17 мостів, 10 з яких вже відбудовано); поступово відбудовуються багатоквартирні будинки, подається опалення.

До централізованого обігріву також підключили місцеві «Пункти Незламності», яких в Ізюмі чотири.  Нещодавно в місті навіть розпочала роботу найсучасніша ДНК-лабораторія. С місцевим транспортом є певні складнощі, але мер Ізюму Валерій Марченко вважає, що до Нового року маршрути вдасться запустити.

З наступаючим Новим Роком, Ізюме!

Подписаться на новости
Коментарии: 0
Коментариев не добавлено
Cледите за нами в соцсетях