Між життям та смертю…

Для Віталіни Михайлівни, жінки поважного віку, як і для багатьох харків’ян, війна почалась зненацька. Зараз вона не хоче згадувати про події того часу, щоб знову не переживати той жах і відчай, але ж нам вона погодилась розповісти свою історію…

На «нулі»

Жінка разом з родиною мешкала на Північній Салтівці у Харкові, тому з перших хвилин вторгнення вони опинились на лінії фронту, можна сказати на самісінькому «нулі». Ситуацію ускладнювала ще й хвороба: восені Віталіна перенесла інсульт і тепер вона була неспроможна самостійно ходити. Та що ходити… навіть стояти жінка була не взмозі без сторонньої допомоги… А росіяни гатили з усього, чого тільки було можна: мінометів, пушок, градів… розстрілюючи будинок Віталіни прямим наведенням, мов ціль в тирі.

Наприкінці лютого снаряд влучив у квартиру сусіднього під’їзду, після чого будинок знеструмили, відключили від води та газопостачання.

— Світла нема, газу теж, — згадує Віталіна Михайлівна, — ми чай не пили три доби… споживали лише мінеральну воду, яка теж була обмежена, як і їжа… і згадувати не хочеться…

В таких умовах родина Віталіни прожила ще три дні: чоловіки спали в коридорі, а жінку клали у ванну кімнату, перетворивши металеву ванну у ліжко. На початку березня родина вирішила забиратись геть з того аду. Але вибір був обмежений – в тому стані, у якому перебувала жінка, далеко не поїдеш без спеціальних умов, а про них не варто було і мріяти, бо в той час в місті навіть таксі знайти було майже неможливо, особливо якщо йшлось про Салтівку, та ще й Північну… Вирішили перебратися до родичів, які самі поїхали за кордон і їхня квартира залишалася вільною. Це рішення було прийнято дуже вчасно і врятувало життя родині Віталіни Михайлівни. Але про це пізніше…

Смертельно-небезпечна подорож

Так, ледве тримаючись на ногах, лише за допомоги сина та чоловіка, жінка з рідними вирушили у смертельно-небезпечну подорож. У будь — яку мить вони могли загинути від влучання снаряду, або ж уламків…  І хоч квартира, до якої вони прямували, знаходилась лише в кількох кілометрах, на той час і в тому стані, у якому перебувала жінка, здолати цю відстань, здавалося, було поза людських можливостей…

Але їм пощастило – на їх шляху зустрілась добра жіночка, яка не зважаючи на те, що її невеличка машина була майже повністю забита власними речами, запропонувала підвезти хоча б Віталіну, і через де який час родина була на новому місті. Безпечним його назвати було неможна, бо будинок знаходився теж на Салтівці тільки трішечки подалі, але тут було світло та тепло…

Наступного дня в покинуту напередодні квартиру влучив снаряд, від якого зайнялась пожежа… Вогонь палав на протязі тижня, бо пожежники із-за нескінченних обстрілів не взмозі були тому завадити. За цей час вигоріло багато сусідніх квартир, від першого по останній поверхи… Врешті залізобетон не витримав і – майже весь під’їзд обвалився, поховавши під уламками все, що не догоріло. Так родина залишилася водночас без власного житла та усіх речей.

На новому місці родина жила ще місяць. Як Віталіна витримувала, відомо мабуть тільки Богові. Єдина перевага нового місця проживання була лише в тому, що в будинок не можна було стріляти прямим наведенням, а із вікна не було бачити артилерійські розрахунки та РСЗВ, з яких здійснювалися обстріли. Від тієї кількості снарядів та мін, які сипались з неба і в день і в ночі, старенька «хрущівка», тріщала по швах…

-Дім ходив ходором від вибухів, — каже жінка, — спали на полу: я в коридорі біля виходу, чоловік з сином у дверних отворах. Я більше не могла…

Через місяць Віталіна Михайлівна вже зовсім була виснажена, далі терпіти просто не було сил… До того ж на дворі вже був квітень, морозів не було, і стало можливим переїхати до свого невеликого будиночку у садовому товаристві поблизу Харкова. Тут було тихо, і Віталіна Михайлівна нарешті виспалась – вперше після початку війни.

150 000 харків’ян втратили житло

Зараз Жінка з чоловіком знімають кімнату у старенької бабусі. Місто допомогти с житлом не спроміглось …  Не то щоб зовсім відмовили, але запропонували такий  варіант, який був об’єктивно не прийнятний: у районному центрі адміністративних послуг, куди звернулась за поміччю родина, їм, за словами Віталіни Михайлівни, запропонували, так звані койка-місця, розташовані не тільки в різних будівлях, але й у різних кінцях Харкова…   а як автор зазначав вище, Віталіна Михайлівна напередодні війни перенесла інсульт і досі ще потребує реабілітації, а тому їй вкрай необхідні як що не спеціальні умови, то хоча б піклування, що само по собі передбачає постійну присутність близької людини.

Загалом, за словами міського голови Ігоря Терехова, за два найтяжчі для Харкова місяці нескінченних обстрілів та бомбардувань, втратили житло 150 000 харків’ян …Під час засідання Генеральної Асамблеї Асоціації міст-володарів Приза Європи в Раді Європи він доповідав про 3500 зруйнованих будинків, 500 з яких, за його словами, не підлягають відновленню.

Фото з відкритих джерел