Наші в Польші: світом править любов до ближнього
На Різдво ми гадали з дівчатами як проведемо цей рік. Передбачення у всіх були майже однакові. Усіх чекала дорога — комусь близька, а комусь далека. Я не повірила у свою подорож, це ж смішно. А тепер усі ми розкидані по різним регіонам України та Європи.
Як і багато українців я прокинулася від страшних звуків 24 лютого. Два тижні стійко трималася, але з кожним днем думала про те, що час тікати. Батьки одразу сказали, що не поїдуть. А мене активно почали агітувати на бігство. Мені запропонувала поїхати подалі від війни Аня, яка вже планувала їхати з Юлією. Найстрашніше не поїхати, а прийняти рішення покинути свій дім та батьків. У грудях пече біль від неспроможності щось вирішувати глобально. В останню ніч вперше за пару тижнів війни полагодили сирену. Її стало чути через закриті вікна. У цю ніч я тільки і бігала з погреба і у ліжко. Цей звук назавжди викарбувався у моїй пам’яті.
Тікати ми то вирішили, а як до вокзалу добратися. Пішки чи телепортом? Таксисти боялися їхати містом після Варфоломіївської ночі. А сміливці брали по тисячі гривень з людини. Допомога прийшла звідки я не очікувала — на вокзал нас відвіз мій начальник, причому не взявши з нас ані копійки. Ось так війна показує істинні обличчя. Ті, з ким хрестили дітей, поїхали по-англійськи і навіть не дзвонять, а ті, на яких і не розраховуєш, підставили дружнє плече.
Знайомий моєї подруги обіцяв зустріти нас у Львові, а далі ми планували потрапити до Польщі.
На Харківському вокзалі нам пощастило і ми потрапили на сидячі місця в інтерсіті. Вагон був забитий, багато людей провели поїздку стоячи. Тварини були переляканими: кішка бігала по вагону і не знала куди сховати себе. Одна дитина за моєю спиною спілкувалася з мамою. Її слова мене зачепили.
«Папа пішов додому, йому життя не важливе»
«Мамо, а вони до нас доберуться?
-Так.
— Саме тому ми їдемо далеко-далеко, щоб нас не знайшли?»
Як нас зустрів Львівський вокзал
Інтерсіті доїхав дуже швидко, навіть занадто. Ми приїхали приблизно о 4 ранку. Комендантська година у Львові до шостої. На вулиці -1. Ми думали зайти у приміщення вокзалу та там дочекатися знайомого по імені Святослав. Це все, що я знала про нього. Всередину вокзалу пускали лише жінок із дітьми, тому ми залишилися на вулиці. Людські затори «на Польщу» заполонили вокзал. Ми тільки чули вигуки «швидка», «волонтери». Останнім було дуже важко. Нас приїхало дуже багато, а їх кіт наплакав, якщо порівнювати масштаби приїзжих. На маленькому вокзалі було стільки людей, як на Сумській у день міста. Попри заклопотаність, волонтери напоїли усіх чаєм та нагодували варениками. З бабусиними це не порівняти, але вони були смачні. Ми зупинилися на лавочці, кинули туди сумки та чекали коли пройде дві години. Нам було дуже холодно, ми ходили туди-сюди, але порожньо у душі було ще більше. Ну приїхали ми до Львова, а далі що? Ми тут нікому не потрібні, а що ж говорили за Польщу. У мене були думки повернутися додому. Там хоч і бомблять, але у тебе є дах над головою. Поки що. До того ж я не мала закордонного паспорту. Такі думки отруювали душу, а хаотичний вокзал придушив впевненість.
Десь на пів сьому подзвонив Святослав. Він забрав нас в офіс, напоїв чаєм та підтвердив наші думки. Просто так їхати до Польщі — дуже погана ідея. Львів не резиновий, але вже розтягнувся до неможливого. Рукавичка вже тріщить. Тому він запропонував нам поїхати у маленьке містечко під Львовом. Нас поселили б у дитячий садок і ми за цей час змогли б знайти знайомих у Польщі. Ми погодилися. У міськраді нам видали тимчасову прописку і ми рушили до дитсадка. Там тяжкі умови: спати на підлозі в одній кімнаті з двадцятьма особами. Ми були в шоці, але що залишається робити. Святослав пожалів нас і повіз до своїх батьків. Вони нас прихистили у себе вдома. Це було зовсім неочікувано, я не розраховувала на таку велику допомогу. Перші хвилини у чужому домі були нестерпними: кинутих кошенят з вокзалу син привіз до батьків. Це страшні слова, але страшніше переживати таку емоцію. Світлана Василівна та Ярослав Іванович прийняли нас як власних онуків.
Нас годували від щирого серця та ще пончиків напекли. Це люди з величезними серцями. Через родичів одна моя подружка знайшла волонтерку в Польщі, яка обіцяла нам допомогти. Святослав нам організував трансфер до кордону України. На доріжку Світлана Василівна перед іконою молилася за нас. Це була така щира молитва, яку не кожен священик може промовити.
Перетин кордону
Нас привезли до кордону Рава-Руська. Там не їздять автобуси, а тому потік людей набагато менше. Ми пройшли пішки кордон за годину. Це було дуже швидко. Польські прикордонники забрали у нас паспорти. У мене немає закордонного або біометричного паспорту. Але навіть з моєю книжечкою я успішно перейшла кордон. Польська волонтерка на ім’я Джоанна знайшла водія, який повинен нас був відвести до міста, розміром з наш Маріуполь. Але варто було почекати. Поляки надали усі умови для комфортного відпочинку. На кордоні був чай, їжа, солодощі, палатки, одяг, засоби гігієни тощо. Також можна безкоштовно отримати польську SIM-картку. Моє журналістське минуле з мене нікуди не поділося і я пішла знайомитися з пресою. Я дала інтерв’ю американському журналісту і познайомилася з італійським фотографом Франческо. Після цієї поїздки він зробив величезну виставку з фотографіями біженців в Італії та зараз проводить лекції у школах. Після цього шаленого дня нас забрав водій та повіз у Білосток.
Волонтери зняли нам квартиру для адаптації та почали допомагати нам з оформленням документів. Перше, що необхідно — це pesel. Аналог ідентифікаційного коду. Для оформлення необхідна фотографія та паспорт. Фото для українців роблять безкоштовно в певних магазинах. На місці у вас візьмуть ще відбиток пальця. Зараз великий ажіотаж на отримання цього документу, тому варто приходити за півгодини до відкриття адміністративного центру.
Волонтерка Джоанна купила нам одяг і багато всього необхідного. Вона працює в IT-фірмі, яка допомагає біженцям. За цей час вона стала нам справжньою подругою. Розмовляємо ми з нею англійською мовою, адже польський хоч і схожий на український, але не завжди можна зрозуміти.
Нам почали шукати роботу. У той час ми волонтерили у центрі, де допомагають біженцям. Полякам дуже були потрібні люди, які розмовляють українською і можуть краще зрозуміти людей. З волонтерами ми також розмовляли англійською. Я допомагала підібрати одяг за розміром та давала предмети гігієни. Тоді я побачила жінку, яка була такою загубленою, як ми на вокзалі у Львові. Я бачила наскільки їй важко брати цю гуманітарну допомогу, бути нужденним. Я також це пережила і не могла пройти осторонь. Ми підібрали їй одежу, надали все необхідне. Я змогла підібрати слова і підтримати її, ми обійнялися. Абсолютно незнайомі люди впустили одне одного у особистий простір. Біда єднає.
Робота «мрії» у Польщі
Дні йшли, а далі жити потрібно. Необхідно за щось їсти, платити за квартиру. Джоанна нам знайшла нове помешкання. Це було дуже складно, адже зараз великий попит. Дешеву квартиру знайти не вдалося, тому знімаємо ту, що знаходиться біля центру. Джоанна знайшла нам роботу на заводі. Необхідно фасувати продукти у судочки. Дуже важко переходити з інтелектуальної праці на ручну, особливо прийняти цей факт у голові. Зараз я розумію, що усі мої досягнення обнулилися. Я повинна наново відроджувати своє життя. На мене розраховують мої рідні, які залишилися у Харкові.
Проблема відсутності закордонного паспорту
Для людей з міжнародним паспортом проблем з оформленням на роботу не було. А ось моя книжечка змусила мене відчути дух бюрократії. Зі мною не хотіли підписувати угоду, тому що немає печатки перетину кордону. Потрібно було у прикордонній службі взяти довідку, що я офіційно знаходжуся на території Польщі. Pesel, який мені б не видали без офіційних свідчень не вразив працедавця. У прикордонній службі сказали, що не видають таких довідок. У моєму pesel все зазначено і при необхідності працедавець може подзвонити у прикордонну службу, де підтвердять інформацію. З горем навпіл зі мною підписали документ.
Потім була процедура оформлення банківської карти. Деякі банки відкривають для українців рахунки. Я пішла в один з них, але через відсутність закордонного паспорта мені відмовили у оформленні картки. Працівники банку намагалися мені допомогти, дзвонили усім кому можна, але марно. В останню хвилину жіночка подзвонила своїй сестрі з іншого банку, де таким як я відкривають рахунки. Наступного дня в іншій установі вдалося оформити омріяну картку.
Епопея з українським паспортом на цьому не скінчилася. У мене залишилися гривні, які у Польщі можна поміняти в одному банку на злоті. Але там мені сказали, що міняють лише з закордонним паспортом, тому залишу українські купюри як сувенір.
Необхідно бути готовим до того, що з українським паспортом важче, аніж із закордонним. Але все реально. До того ж закордонний паспорт можна зробити в українських консульствах у Польщі, але зараз там шалений ажіотаж.
Я безмежно вдячна кожному, хто нам допоміг. Тільки зараз я бачу, що світ не без добрих людей. Світом править любов до ближнього, а все зло, що розрослося, незабаром загине. Ми переможемо. Слава Україні!
Анастасія Коптєва, журналіст