«Я навчався у Шосткинському професійно-технічному училищі. Відучився два курси, виповнилось 18 років. Дуже хотілося служити в армії, сам прийшов у військкомат та попросив призвати», — з ентузіазмом розповідає Напасік. Продовжує, що всі чоловіки у їхній родині традиційно обирають професію військового – дід, батько, старший брат зробили такий вибір. Тож, наш Герой на момент повномасштабного вторгнення вже декілька місяців служив у 5-й Слобожанській бригаді Національної гвардії України.
«24- го лютого о 03:48 пролунала бойова тривога. На КПП почалась стрілянина, пролунали перші вибухи. Потім ми дізналися, що це караул намагався стріляти по літаках, які скидали бомби на місто. Спочатку подумав, що це якісь навчання, але нам швидко видали зброю та набої. Саме у цю мить я зрозумів, що розпочалось щось серйозне», — згадує Ігор.
Напасік продовжує свої спогади про початок весни 2022-го розповіддю про те, що одразу почав проситися на передову, але командири йому весь час відмовляли через відсутність бойового досвіду та юний вік.
«Ми стояли біля аеропорту, щоб запобігти висадці ворожого десанту. Я служив лише третій місяць, досвіду майже не було, тому ми з іншими бійцями з різних підрозділів самостійно тренувались у стрільбі та тактиці щойно нам випадала така нагода», — охоче розповідає Ігор. Далі були різні об’єкти, які охороняв його підрозділ, але при першій нагоді Напасік підвищував рівень своїх військових навичок, тренувався з фізичної та тактичної підготовки.
«За рік після вторгнення підписав контракт. У червні нас спитали, чи хоче хтось поїхати під Кремінну, ми з другом викликались. Перший вихід був без обстрілів, а вдруге ще у машині по нас гатили міномети, найближчі прильоти були у 5 -10 метрах від нас», — з юнацьким захопленням пригадує Ігор.
Продовжує згадувати, що за декілька днів почались справжні штурми з боку супротивника. І так було до кінця його ротації.
«Найскладнішим для мене завжди був заїзд на позицію. Дорога прострілюється мінометами, поки їдеш у вантажівці, не один раз перехрестишся. А на позиції вже спокійніше, там можна випити кави, відійти від дороги. Просто треба уважним бути, старших слухати, вони завжди підкажуть та допоможуть», — зауважує Ігор.
«Ми трималися, не зважаючи на те, що часом було дуже важко. Декілька разів на день по нас працювали танки та гелікоптери, весь час між атаками нас обстрілювали з мінометів. Одного разу, коли я ніс свіжі акумулятори для рацій – почув близький вибух», — знов з захопленням пригадує Напасік. Видно, що це все він сприймає, як цікаву пригоду, і нам трохи ніяково через таке юнацьке завзяття. Але ми продовжуємо інтерв’ю, бо розуміємо, що це – реальна розповідь захисника своєї країни. Навіть про контузію Ігор розповідає так, начебто переказує сюжет якоїсь комп’ютерної гри.
«Знайшов свій автомат, побратими допомогли, якось привели до тями. Дуже шуміло у вухах, боліла голова нестерпно», — навіть це Ігор подає як поворот захопливого фільму, у якому він грає роль. З гордістю Ігор доповідає, що був до кінця ротації з батальйоном, а наслідки контузії лікував вже після виходу.
«Ми були 34 дні замість 29-х, як планувалося. Мене відправили у шпиталь, де я місяць лікувався від наслідків акубаротравми (медична назва контузії — авт.). Вже все норм, знов буду проситися на передову. Геройського поки нічого не зробив, але відчуваю, що на війні я вдома. Я розумію, що це незвично звучить, але мені тут комфортно», — з юнацькою завзятістю каже справжній захисник своєї країни Ігор на позивний Напасік – Воїн, у якого російську загарбники відібрали безтурботну молодість. Ми розуміємо, що на війні не місце ані йому, ані іншим, хто не має бути там через вік, мирну професію чи щось інше. Але вибору у нас просто немає. Тому ми будемо битися до Перемоги – всі разом – від малого до старого!