Олександр Самусь: «Дивлюсь на ногу - там м'ясо, а в метрах 4-5 – лохміття від мого берця»

Цей талант, ймовірно, у нього від мами. Вона хоч і викладала математику в школі, але чудово малювала, мала досвід піонерводжатої (тож ще радянські часи були), допомагала учням створювати «шкільну пресу» — стінгазети. Сашку якось навіть довірили намалювати Тараса Шевченка. Вийшло ну дуже майстерно. Напевно тоді дорога хлопця до художнього училища, а потім до інституту (тепер Харківська державна академія дизайну та мистецтв) була зумовлена.

Вже дипломованим спеціалістом прийшов до мультяшної студії. Тут не тільки заробляв гроші, а й отримував величезне задоволення. Але згодом чи то комп’ютерна графіка «наступала на п’яти», чи була якась інша причина, але замовлень, а значить, і грошей стало дуже мало.

«Треба було рішати, чим займатися, — згадує Олександр. — Мені подобався розпис стін. Займався цим, писав портрети, створював барельєфи, скульптури. В такому стані мене застала війна.

З першого дня повномасштабної став пакувати дорожню сумку».

Сашко іздив до пунктів допомоги, за свій рахунок покупав ліки, привозив теплі речі, повиносив з дому багато чого. Скоро закінчилися гроші.

Виїжджати Наталя, жінка Сашка, теж художниця, відмовлялася. Проте дуже скоро вона змінила своє рішення: за 25 метрів від їхнього будинку «прилетіло».

«Вибух був практично під вікнами кімнати мого сина. Вікна вилетіли. Син-школяр просто дивом не постраждав. Наступного ранку були вже на вокзалі. Спершу вони поїхали до доньки до Америки (вона там давно живе), а потім навесні повернулися до Польщі, — згадує Сашко. — Я посадив їх у потяг і пішов до військкомата. Мене одразу не взяли: то зброї не вистачає, то людей забагато. Забрали на четвертий раз, то мені пощастило: я постійно моніторів – формувався наш батальйон 227. Мене взяли».

Бойове хрещення новоспечений батальйон прийняв 4 травня.

«В цей день нас вивезли в сторону Старого Салтова, як раз 92-га вела там бої.

Виставили на пости на околицях в сторону Терновій. В цей день на нас рухалася велика колона танків, БТРів. Наша бригада, наш батальйон прийняли перший бій. Нам пощастило, що ворог рухався по дорозі, з однієї сторони якої було болото, з іншої – пагорб і ліс. Вони змушені були прийняти бій в лоб. Хлопці дуже мужньо показали себе, хоча були і 200-ті, і 300-ті. На адреналіні ми відкинули ворога до кордону. Навіть відео є, де наш комбат звітує Президенту біля стовпчику на кордоні», — згадує чоловік.

Потім хлопців перевели до Великих Проходів. Заїжджали через Фельдман Екопарк. Не вистачало боєкомплектів, снарядів. Росіянці постійно обстрілювали з Проходів, з Липців, а нашим нічим було відповісти. Вночі через тепловізор бачили мавп на деревах і одного разу навіть рись. І звуки були, наче в тропічному лісі.

Але згодом стався наступ, ЗСУ зайняли Проходи, Старицю, стояли на кордоні під Муромом.

Перше поранення Сашко зазнав у Бахмуті, під час бою у приватному секторі. Після шпиталю — Суми.

— У цей момент у мене стався поетичний прорив – я почав писати вірші і написав пісню. 8 лютого нас відправили до Донецька, до Констахи заїхали, потім на канал перед Кліщіївкою. На цьому каналі були бої. Там зустрілися із Вагнерами.

— Ну як вони? Справді такі героїчні, непереможні та круті?

— Та ні. Вони беруть масою. Да, там є треновані, грамотні специ, їх небагато, а є зеки, які тупо виконують накази зверху.

42 дні в Бахмуті. Страшні бої були. Потім — Запоріжський напрямок, поруч з Донецьким. На позиції заїжджали мимо надпису «Донецька область»– там багато прапорів, шевронів, туди, навіть, президент приїздив.

«А 2 грудня заходили на нові позиції по посадці. По тій стежці, що була розмінована, йти було неможливо – вона прострілювалася.

Начебто в посадці візуально було все чисто, земля притрушена гіллям, снігом, і я наступив на протипіхотну міну. І ось чомусь я не йду, чомусь закиданий землею. Дивлюсь: в метрах 4-5 – лохміття від мого берця. Біль не відчував, адреналін ймовірно. Дивлюсь на ногу, а там м’ясо…»

Запоріжжя — Дніпро – Вінниця. 9 операцій. За 6 місяців навчився не тільки ходити на протезі, а навіть бігати. Особистий рекорд на біговій доріжці – 10 км за час.

Такий результат став у нагоді, коли Олександр повернувся до Харкова і під натиском знайомої журналістки пішов подивитися на тренування команди «Незламні» з ампфутболу і… залишився. Хоча ніколи раніше, навіть у дитинстві та юнацтві, футболом не захоплювався.

«Атмосфера в команді неймовірно позитивна. Хлопці на 99 відсотків військові. Розумієте, усі в моєї бригаді були мотивовані, як і усі добровольці на початку повномасштабної війни. Ці люди – максимально відповідальні та максимально позитивні. У команді «Незламних» я відчуваю те саме, тому нам разом весело, цікаво».

Ще під час служби хлопці, побачивши, що Олександр митець, дошкуляли його проханнями: зроби тату. І ось тільки тепер Сашко зважився навчитися цього ремесла. У планах — виграти грант та відкрити свій салон. І ще одна мрія – навчитися майстерності масажиста-реабілітолога, щоб допомагати побратимам повертатися до повноцінного мирного життя. А мрії — ви ж знаєте — якщо дуже захотіти, обов’язково збудуться.