Позивний Бур: Вірити треба в себе, щоб зберегти хлопців та виконати задачу

Кожне інтерв’ю, на яке ми виїжджаємо у відрядження, насправді — дослідження особистості у кризових ситуаціях. Передісторія майже завжди однакова — життя, в якому багато чого було сплановано та очікувано. Але сьогодні можливі негаразди — аж до особистих драм — вщент руйнуються через настільки фантастичні обставини, які не кожному ще три роки тому навіть наснитись могли.

З дитинства нас вчили – «ми всі нащадки тих, хто пережив найстрашнішу війну». Сьогодні ми розуміємо — префікс «най» втратив своє значення по відношенню до тієї війни. Наші дідусі та бабусі воювали із чужим народом, там все одразу було зрозуміло, світ тоді став чорно-білим. Зараз маємо ситуацію, при якій дуже близький сусід та майже родич перетворився на потвору. В цій тварині інколи проминають знайомі риси «родичів», які ще вчора були рідними, а нині вони всі ріжуть нас зі звірячою ненавистю та щомиті більше втрачають людську подобу. Виявилося, що розмовляючи схожими мовами, ми існуємо у паралельних всесвітах, і немає можливості жити разом та одночасно.

Герої наших інтерв’ю – це військові, які були цивільними все своє життя і напрямок думок в них ще й досі залишився цивільним, навіть після двох з половиною років боїв. Людина вимушено стала героєм, вона цього не хотіла. Довелося захищатися, відстоювати своє право на існування таким шляхом, для якого не готувалася. Як себе відчуває та де знаходить сили герой мимоволі – це ми з’ясовуємо, для цього ми спілкуємось.

Перше враження не може бути вірним, бо воно не може бути повним. Вичерпну інформацію дає стресова ситуація. Так можна почати вивчення будь-чого, від холодної математики до яскравої біології. Наш інтерес становить людина. Людина сучасна, яка народилась та живе прямо сьогодні десь зовсім поруч.

Тож, наш сьогоднішній герой – гвардієць нашої 5-ї Слобожанської бригади НГУ на позивний Бур. Справжнє ім’я Андрій, 40 років, сержант.

Перше, що спадає на думку – на 40 років він не виглядає. Звичайно, військова форма суб’єктивно трохи додає віку, але навіть в однострої Андрій виглядає молодшим за свій вік.

Ми йдемо лісною просікою. Пташиний гомін після фронтової дороги звучить музикою. Андрій рухається легко, не зважаючи на бронежилет та повну амуніцію. Відчувається, що зустріч з військовими журналістами для нього є відпочинком.

 «До війни я відслужив строкову службу у Криму та прийшов по мобілізації вже старшим солдатом. Почалася служба. Все згадалося швидко, та й курс навчання допоміг. Я по лінії зв’язку був, там багато роботи», — продовжує свою розповідь Бур.

Наш співрозмовник однозначно не з тих, хто полюбляє хизуватися. Це помітно та викликає повагу. У спілкуванні гвардієць часто використовує «ми», а не «я», розповідаючи про службу в одному з бойових батальйонів. Військове братерство набуло для нього особливого значення. Повномасштабне вторгнення пішло не за планами ворога, тож, за час, поки батальйон Бура воює, хлопці один для одного стали справжньою сім’єю. Після повернення з Кліщіївки у лютому 24-го Андрій разом із друзями перевівся в інший підрозділ. А звідти одразу потрапив на великі навчання.

«З липня по середину серпня я їздив на навчання до Великобританії. Вони назвалися «Курси лідерства» та були розраховані на сержантський та офіцерський склади. Так я перший раз у житті побував закордоном, — посміхається Андрій.

Наш співрозмовник не приховує – було важко, але й дуже цікаво.

 «Нас ганяли постійно, ставили задачу навчитися бути командирами. Тому не можна було не викладатися там на повну. Можливо завдяки тим навичкам я зможу виконати завдання та врятувати хлопців. Не можна було халтурити. Там постійно йде дощ, а потім одразу сонце – дуже парить та незвично для нас. Ми постійно вчилися теорії та практикувалися у вилазках по декілька діб. Ми штурмували ворога у лісі, відбивали свої позиції, ходили в розвідку, вели бій в межах міста, вдень та вночі по черзі керували своїм загоном. Я скинув декілька кілограмів», — Бур емоційно намагається розповісти нам про все, що відбувалося з ним за час навчання. Мимохідь згадує, що за результатами проходження курсу він отримав два сертифікати. Перший про проходження курсу, другий — за те, що був кращим серед інших, тобто закінчив з відзнакою.

«Після закінчення курсу ми подарували інструктору вишиванку і поїхали додому. Поки ми їхали через військову базу, весь склад вітав нас, всі віддавали честь», — пригадує Андрій.

По людині помітно, коли вона щира. Під час цього інтерв’ю відчуття щирості нашого героя не залишало нас.

Сьогодні Андрій має вже сержантське звання, обіймає важливу посаду та керує вже своїми підлеглими.

На питання про майбутнє наш герой відповідає не одразу – спочатку знімає шолом та деякий час вглядається у небо.

 «Через цю війну багато життів зупинилося. Зараз треба жити далі та працювати на перемогу. Треба вірити. Хтось вірить в Бога, він десь там є… Але тут і зараз я намагаюсь вірити в себе. Потім згадаємо всіх, коли закінчимо»,- говорить воїн та після короткої паузи продовжує: «Я вже відчуваю зміни. Зміни в собі в першу чергу. Хочу набити собі тату козака на плечі, а ще хочемо з дружиною парне тату зробити. Але найбільш сильно хочу жити без війни та повернутися на стару роботу, де мене дуже підтримують та чекають».

Йдемо лісовою стежкою назад – до пункту дислокації підрозділу Бура, де нас пригощають запашною кавою та смаколиками. Андрій пригадує випадок, коли волонтери дали йому декілька ящиків пиріжків і він розвозив їх по всіх позиціях цілий день. Вже за кавою бесіда вийшла на тему вподобань. Бур дуже захопливо розповідав про своє хобі – столярство та музику.

Ми перетнули межу тисячоліть, вже за своє життя побачили декілька технічних революцій та маємо всі можливості будь до чого. Але рецепт щастя для Українця зараз полягає в тому, що всім нам разом та кожному окремо хочеться згадати, яким воно виглядає — життя без війни …