Позивний "Фартовий": "Нацгвардія - мій усвідомлений вибір, моє сьогодення і майбутнє".

Ви можете уявити собі ситуацію, за якої чуєте щось подібне з вуст колишнього учня однієї з найпрестижніших шкіл Харкова? Ба більше — спеціалізованої школи, випускники якої вільно володіють щонайменше двома іноземними мовами, серед яких можуть бути англійська, французька та німецька. От і ми трохи сторопіли в окопах на кордоні з ворожою росією.
Микиті немає ще тридцяти. Кремезний, трохи сором’язливий, але при цьому впевнений у собі — уявіть, бувають і такі поєднання. Акуратна борода — ніби хлопець щойно вийшов із модного барбер-шопу. Віку хлопцеві додають лише очі. Точніше — погляд чоловіка з величезним життєвим досвідом за плечима — чіпкий, скануючий, філософський.
Одразу просимо пояснити метаморфози долі — як учень спецшколи, перед випускниками якої відчинено двері найпрестижніших вишів і факультетів країни, не пов’язав своє життя з іноземними мовами, міжнародною економікою, журналістикою, …

— А ви знаєте, мама дуже хотіла, щоб я став лікарем. Але в мене в родині були приклади для наслідування — батько і дідусь. Вони обидва офіцери. Тому я точно в якийсь період обрав свій подальший шлях. Після 9-го класу пішов зі 162 школи і вступив до Ліцею міліції, а потім — до Університету внутрішніх справ, — згадує Микита. Замислюється і тут же повертається до 162 школи, починає згадувати улюблених вчителів і просить нас передати їм привіт: викладачеві математики Ользі Іванівні Власенко, вчителю географії Світлані Іванівні Івановій і своєму класному керівнику, викладачеві німецької мови Олені Іванівні Тимошенко.

Визнаємо, вдячність Микити своїм вчителям та те, з якою теплотою він про них згадував, примусили нас поїхати до 162 ліцею Харкова. На порозі нас зустріла всміхнена жінка – класний керівник нашого героя – Олена Тимошенко, яка, почувши про привіт від Микити, відповіла:
— Як це зворушливо! Знаєте, ми – вчителі – розуміємо, що на фронті є наші випускники. Зазвичай, не знаємо, хто саме та де, але розуміємо. Для мене привіт від Микити – це пошана та гордість, але й біль за те, що наші діти зараз там.
Олена Іванівна веде нас на третій поверх школи в невеличкий, але дуже затишний кабінет німецької мови, показує парту, за якою у цьому класі навчався Микита.

— Знаєте, він не розкрився у школі, бо був ще 14-річним хлопцем. Але, коли він прийшов на останній дзвоник свого 11-класу – до шкільних друзів, то була вже зовсім інша людина, — розповідає Олена Іванівна, — Він був у парадній військовій формі (ліцею поліції – авт.), статний, підтягнутий, впевнений у собі – зразок людини, про яку кажуть «воїн». Але більш і мене, і вчителів, і дітей вразила ситуація, коли на лінійці залунав Державний Гімн України. Микита відразу став струнко та приклав праву долонь до серця. І саме його прикладу наслідували інші учні! Я доросла людина, але мене це вразило! Тож, сьогодні я бажаю Микиті впевненості і щиро вірю в те, що він неодмінно повернеться з Перемогою!

Але й ми повернемось до окопів на кордоні з росією та до самого Микити. Під час розмови з нашим героєм, продовжуємо спроби зрозуміти, чому саме поліція? Микита переходить до розповіді про службу, каже, що основною метою в період роботи в Ново-Баварському райвідділі для нього було допомагати людям. Роботу легкою не вважає, розповідає, що був дільничним, відповідав за район вулиці Конторської.
— Складний район! — виривається в нас, і харків’яни зрозуміють, чому. Микита відповідає цілком серйозно, але м’яко:
— Я б сказав своєрідний, але цікавий. Там люди непрості, багато хто зі складною долею. Звідси й «біди» — алкоголізм, наркоманія. Розмовляв із ними, обговорював, радів, коли комусь вдавалося допомогти.

У 2019 році наш герой вирішує завершити службу в поліції у званні старшого лейтенанта і піти в цивільне життя, але 24 лютого 2022 року — з першими розривами ворожих снарядів над Харківщиною Микита повертається саме у свій райвідділ поліції.
— Просто прийшов і почав допомагати хлопцям працювати й воювати разом із ними, — дуже сухо коментує ті дні наш співрозмовник.
Виявляється, ще дуже довго він оббивав пороги військкомату, умовляючи і вимагаючи призвати його за мобілізацією. Але йому відповідали, мовляв, не час — іди гуляй і відпочивай. При спогадах про ті дні у Микити і сьогодні грають жовваки на обличчі:
— Місяців шість вони мені голову морочили своїми «йди відпочивай»! Поки я сам не пройшов медкомісію, для чого навіть їздив до лікарів додому. Лише в грудні 2022 року вони мене призвали.
Відтоді наш герой став «Фартовим». Каже, що перші враження про Нацгвардію загалом і про нашу бригаду – зокрема — були позитивними, такими залишаються й сьогодні.
— Знаєте, мені і в грудні 2022 року, коли я щойно прийшов до бригади, і сьогодні — за півроку — тут комфортно.
Не дивуємося, коли заступник командира батальйону по роботі з особовим складом, підполковник «Ізюм» говорить нам про те, що з «Фартовим» комфортно всім, хто його оточує в різні моменти і в різних ситуаціях:
— З моменту прибуття Микити в наш батальйон, де б він не ніс службу, скрізь виявляв чудові лідерські якості. Його участь у виконанні будь-якого завдання як старшого групи — запорука успіху! А під час боїв під Кремінною він був водієм евакуаційної машини, вивозив поранених з поля бою. Знаєте, скільки хлопців зобов’язані йому врятованими життями? «Фартовий» — відчайдушний боєць і водій!»

Вже в Микити цікавимося, а які думки були в нього, коли він на шаленій швидкості крізь уламки дерев і ями від вибухів вивозив зі Серебрянського лісу поранених побратимів? І взагалі — звідки такі водійські навички?
«Фартовий» трохи соромиться, каже, мовляв, усі розповіді про нього перебільшені.
— Там майже 30 км лісу, я працював у парі з нашими медиками. Навички? До війни мені подобалося їздити на джипах лісом. Напевно, звідси і навички, вміння орієнтуватися і їздити по бездоріжжю. А про що думав у Серебрянському лісі за кермом евакуаційного транспорту? Чесно? Ні про що — намагався абстрагуватися. Якщо починаєш замислюватися, стає страшно. А в тебе в машині поранений і ти маєш його довезти живим! Ти не можеш боятися — тоді все вийде добре».
«Фартовий» раптом замовкає і замислюється. Видно, що згадав якийсь конкретний випадок. Піднімає на нас очі, вони «мокрі».
— А про смерть можна?
Ми мовчимо. Микита продовжує:
— У мене був друг. Він загинув на моїх очах. Уявіть, ми стоїмо, розмовляємо, прощаємося, він сідає в машину, від’їжджає 30 метрів і… вона вибухає… На жаль, чимало моїх побратимів і друзів загинули, захищаючи нашу країну. Багато хороших людей, молодих… Я зловив себе на думці, що не можна звикати до буденності смерті побратимів, не можна дозволити собі емоційно вигоріти!
Намагаємося перевести тему бесіди на приємні емоції, цікавимося, яким бачить Микита своє життя після війни?
— Днів 10 відпочину і знову на службу!
Повисає пауза, ми не одразу розуміємо, про що «Фартовий» говорить. Микита бачить наше замішання, усміхається і пояснює:
— Я після війни залишуся в нашій бригаді, служитиму далі! У моїй родині всі чоловіки пройшли через певні війни. Вони для мене приклад людей, які захищали нашу країну. Я зі своїм вибором визначився теж. І цей вибір — Національна гвардія України!
Уже після закінчення бесіди з Микитою від його командирів ми дізналися, що наш герой, який, нагадаємо, звільнився зі служби у Національній поліції у спецзванні старшого лейтенанта, а сьогодні служить рядовим, мріє здобути офіцерські погони і докладає до цього максимум зусиль. Хлопця в цьому прагненні підтримує і командування, і побратими.
Ми впевнені, Микито, у тебе все вийде — ти ж «Фартовий»! А сучасній армії України вкрай потрібні такі офіцери, як ти — ті, які мають бойовий досвід і усвідомлюють важливість і цінність життя своїх підлеглих; командири, які закликають в атаку за собою і власним прикладом, а не кричать просто «Вперед!»