Позивний Капсула: «Я своїх побратимів зараз і на «Леопарда» не проміняю»

Про фронтові будні, та як це — більше трьох місяців кожного дня возити бійців на позиції та забирати з них – поговорили з водієм броньованої вантажівки з позивним Капсула.
Ми вже не вперше розповідаємо про фронтових водіїв, кожен з них – справжній герой, якому притаманна залізна витримка та велика відповідальність, бо ціна помилки тут може бути занадто високою. Не виключення і наступний наш герой.

З Капсулою ми розмовляємо в ангарі, що використовується зараз як гараж. Максим витирає промаслені руки ганчірками — явно щось лагодив у своїй вантажівці. Видно, що чоловік трохи хвилюється, але поступово «водійська» витримка бере своє, а кожне нове речення нашого героя розкривається як новий поворот фронтової дороги.
Просимо розповісти про незвичний позивний та про себе.
«Грицик Максим, позивний Капсула. Капсула – це тому, що я вожу броньований МАЗ, у ньому є великий броньований відсік, який називають «капсулою». Тому побратими і дали мені такий позивний», — починає свою розповідь водій.
Дізнаємося, що Макс з Херсонської області, був у окупації. З гнівом згадує, як до них додому двічі з обшуком приходили орки, брали що хотіли, дуже нахабно себе поводили. Каже, що було відчуття повного безсилля, бо зброї у нього не було, і саме тоді Максим вирішив свою подальшу долю.

«Якось заїхали п’яні орки на БТР у село, почали стріляти у повітря, а мій хресник йшов з іншими дітьми за гуманітаркою. Вони злякались, побігли, а ці тварюки почали по ним стріляти. Хлопцю було лише 15 років, а ці мерзотники його вбили. Я побачив на власні очі, що таке цей клятий «руський мир». Тоді я твердо вирішив будь-якими шляхами виходити на підконтрольну Україні територію», — з ненавистю промовляє Капсула, та продовжує: «Мені це вдалося, і одразу пішов у військомат, він знаходиться на вулиці Бориса Джонсона, така вулиця є у Нікополі — стильно, модно, молодіжно». Додає, що прийшов сам, як доброволець, бо хотів захищати свою країну, скоріше визволити свій край, який тоді ще був у окупації. Відмічає добре ставлення до себе побратимів, наводить цитату, що як себе людина поводить у житті – так вона себе поводить і за кермом на дорозі.
«Колись закінчив ПТУ, за спеціальністю водій категорії «С», працював на вантажівці «МАЗ», тому одразу взяли водієм на таку саму, але броньовану. Хоча строкову служив танкістом, механік – водій, але у Нацгвардії немає танків», – знов сміється Капсула та продовжує: «Я своїх побратимів заразі на «Леопарда» не проміняю».
Як розповідає заступник командира батальйону, в якому служить наш герой, підполковник «Ізюм», більше трьох місяців Капсула безперервно «працював» на передовій. Це вражає, тому просимо Максима розповісти про свій перший бойовий виїзд.

Макс збирається з думками, щось рахує на пальцях та відповідає: «92 доби возив особовий склад на позиції. Кожного дня вивозив одних та забирав інших. Відповідальність дуже велика, це ж не зерновоз, тут 20 людей за спиною. У свій перший виїзд взагалі нічого не розумів, страху не було. Але з кожним наступним рейсом приходило розуміння, де ти, та що може статися.
Це був постійний квиток в один бік, і так кожний виїзд. Той, хто каже, що до всього можна звикнути – бреше, до війни не звикнеш. Можна набратися якогось досвіду, але все одно реагувати будеш однаково на обстріли та прильоти».
Просимо Капсулу розповісти про свій найважчий епізод за весь час на передовій. Макс трохи тьмяніє, але розповідає одразу, не вагаючись.
«Найстрашніше, що було – коли пробив колесо на зворотньому шляху після того, як відвіз людей на підсилення. Міняти запаску під мінометним обстрілом навіть ворогу не побажаю, хоча ні, саме цього їм і бажаю, хай повиздихають ці окупанти. По рації викликав допомогу, хлопці приїхали, не забоялись, я би сам не впорався — колесо важить 200 кілограмів. Дякую їм дуже. Бойове братерство у нас – не порожні слова», — з гордістю та пошаною до друзів промовляє Макс.
Просимо більш докладніше розповісти про специфіку водіння на фронті. Макс вже остаточно відійшов від хвилювання, і розмова виходить щира, слова накручуються, як кілометри на спідометрі військової вантажівки.
«Робота водія там (на передовій – авт.) – це гірше, ніж ралі Париж – Дакар, бо на ралі – бездоріжжя — звісно, але тут – на фронті — ще й стріляють по тобі, ти – мішень. На тих ділянках, де лісом прикрита дорога, можна трохи розслабитися, але на відкритих – витискаєш все, що машина спроможна. Серце б’ється у одному ритмі з мотором, відчуваєш себе єдиним цілим з машиною. Броньований МАЗ важить 26 тон, це лише тара, а 20 бійців у броніках та зі спорядженням – ще плюс дві тони мінімум. А ще і цинки, ящики та різне цікаве. Літати не вийде, але робимо те, що в змозі», — значуще каже Капсула. І продовжує, що завжди намагається сконцентруватися лише на дорозі та своїх завданнях, але не завжди виходить, бо дуже важко розуміти та бачити, що ті, кого ти відвіз на позицію, нажаль, повернулися не всі.
Щоб розрядити сумну тему, просимо згадати найбільш позитивне з того, що було з Максом за час війни.
Капсула бере велику паузу, спогади прокручуються як стрічка кіно перед його очима. З неохотою він нарешті відповідає.
«З позитивних емоцій майже нічого згадати не можу, бо більше важких спогадів, хоча…Одного разу навесні я чекав хлопців з позиції, і прямо на найближче поле прилетіли журавлі. Я стояв і слухав, як вони курликають та розумів, що як би не було, а життя триває, от весна прийшла, і так колись прийде і наша Перемога», — з просвітленим поглядом закінчує Макс.
Наостанок заговорили про те, що потрібно водіям на передовій зараз, та що буде робити Капсула після Перемоги. Макс вже поспішає, напевно, є якась важлива справа, тому відповідає швидко, поглядаючи на годинника.
«Потрібні машини 4 на 4, 6 на 6. Особливо в лісах Кремінної, навесні чи восени, коли після дощів дорога перетворюється на якесь болото. Як не дивно, гарно зарекомендували себе ЗІЛи, в них шість коліс ведучих, вони легше, проїдуть там, де моя машина встане. Одного разу я так закопався, коли намагався виїхати, що мене не могли витягнути ані МАЗ, ані БТР. А витяг мене тоді танк — добре, що пацани повз їхали! Закінчиться війна – піду знов у будівництво, теж колись там працював. Багато чого треба буде відбудовувати, роботи буде багато, та і подобається це мені», — Макс встає, тисне нам руки та йде ремонтувати свою автівку, яка жодного разу його не підвела. Вони схожі, Макс та його Капсула.