Позивний Клім: історія донецького шахтаря, який руйнує російські наративи

Російські та підконтрольні їм ЗМІ псевдореспублік полюбляють поширювати наратив про те, що мешканці Донеччини та Луганщини підтримують окупантів, що шахтарі – це кістяк сепаратистських батальйонів. Наш герой – шахтар з Донбасу, боєць 5-ї Слобожанської бригади Національної гвардії України руйнує російську пропаганду, бо мріє визволити рідний край, який ніколи не був російською землею.

Ми зустрілися з нагоди вручення бійцю медалі «За визволення Харківської області». Нагороду вручав бойовий командир з позивним Катран, який був героєм одного з наших попередніх матеріалів.

Співрозмовник — людина кремезної статури, пил вугілля у зморшках обличчя вже встиг вивітритися, його замінив пісок Серебрянського лісу та пороховий попіл важких боїв за Луганщину. Клім неквапливо розповідає нам про свою молодість, яка минула в одному з найстаріших вугледобувних селищ Донеччини. Майже 20 років він працював прохідником, мав найвищий — 5-й розряд. Взимку 2022 року до пенсії, на яку шахтарі виходять у 50 років, залишався лише рік. Але на початку активної фази бойових дій шахту, на якій працював Клім, було закрито через небезпеку обстрілів. Наш герой отримав повістку та чесно прийшов на призовний пункт з наміром захищати свою країну.

«Міг відкосити, але вирішив йти служити. Я служив строкову службу у танкових військах, але у танкісти тоді (вже після початку широкомасштабної війни – авт.) не набирали, тому у 5-го липня я потрапив до Харкова, де мобілізувався у Національну гвардію. А 11-го ми вже стояли на передовій під Балаклією», — згадує Микола.

Потім був Харківський контрнаступ, і у грудні Клім з батальйоном зайшли до Серебрянського лісу під Кремінною. Два з половиною місяці важких боїв, болючі втрати побратимів, потім — вихід на відпочинок та бойове злагодження. На полігоні, під час тренувань, Клім отримав досвід стрільби з протитанкового гранатомета та зрозумів – це його призвання.

У червні він попросився добровольцем на чергову ротацію з одним з бригадних підрозділів та був до нього приряджений.

Ми просимо розповісти про бій, за який нашого співрозмовника було подано на орден «За мужність» ІІІ ступеня. Клім згадує, що на позицію сусідів виїхав танк, а він вирішив допомогти побратимам.

«Взяв три заряди, більше бронебійних для РПГ у мене не було, та вирішив проповзти метрів сто вперед у сіру зону попереду лінії шанців, щоб не видати позицію свого відділення. Мені це вдалося, ворожі автоматники по мені стріляли, але я продумав маршрут та точку стрільби так, що більшість шляху був прикритий рельєфом місцевості. Я підповз на точку та з третього пострілу влучив у трак танку», — з гордістю розповідає Клім.

Ми знаємо, що цей вже нерухомий танк добили наші артилеристи, він так і залишився нагадуванням окупантам про негостинність української землі.

На завершення розмови вирішуємо обговорити з нашим співрозмовником тему мирного життя, яке обов’язково настане після нашої Перемоги. Микола каже, що йому виповнилося 50 років, тому він зможе піти на заслужену шахтарську пенсію, виховувати онуків. А поки він згадує мирне життя, готуючи борщ та інші українські страви побратимам, у відділенні він вважається найкращим кухарем.

«Наші українська кухня – найкраща у світі. І земля у нас, наша, українська – найкраща. Нікому ми її не віддамо», — значуще завершує розмову шахтар Клім.