Позивний "Кудрявий": про штурми в цивільному житті та на фронті

Сьогодні йому 47 років, звання молодшого сержанта отримав у 2024 році, командир відділення. Пройшов Куп’янськ, Кремінну та Кліщіївку. До повномасштабного вторгнення багато років працював у енергетиці електриком-монтажником та згодом змінив профіль і почав працювати сам на себе – займався ремонтами «під ключ».

Розповідає, що велику війну зустрів на роботі. Все кинув та поїхав з іншого міста до сім’ї в Харків. Коли дружина з маленькою донькою опинилися в безпеці, пішов штурмувати військкомат.

До лав гвардійців Сергій зміг стати лише у серпні, а на початку вересня вже ніс службу у Куп’янську. Як це не дивно, але перебувати під обстрілами артилерії йому було спокійніше, ніж сидіти в очікуванні дзвінка з ТЦК, бо було усвідомлення того, що вже щось робиш, вже готовий протидіяти.

Про «Кудрявого» – саме такий позивний має наш герой — ми почули від одного з наших минулих співрозмовників. Тому приїхали до нього на позицію, де наразі наші побратими несуть службу з оборони Харкова. Весь особовий склад батальйону, в якому служить Сергій, зараз знаходиться на ротації, відновлює сили та лікує рани після повернення з «нуля».

Наш герой виглядає на свій вік та справляє враження чоловіка з міцним внутрішнім стриженям. Він не кремезний, статура середня, навіть трохи худорлява, але очі … Вони ховають таємницю, яка не для сторонніх вух, а поверх неї блищить рішучість робити все можливе, як це вже багато разів було у його військовому житті.

Маємо визнати — наше інтерв’ю відразу пішло не зовсім за планом. Відповіді Сергія були чіткими й односкладними — звучало не більше, ніж потрібно аби відповідь стала зрозумілою — суто військовий підхід. Перше враження — жорсткий чоловік. Такі зазвичай обирають «діяти» замість «теревенити», вчинки все скажуть самі за себе. То ж ми відклали блокнот з ручкою та просто поговорили під березневим сонцем.

Здається сама погода сприяла неформальному спілкуванню.

 Рік тому я вже лікувався і готувався до реабілітації після поранення в око та контузії. Кремінна тоді мене вразила. Заходили ми ще в ліси на позиції, але вже в середині лютого цілих дерев зовсім не лишилось по лінії зіткнення. Викосило все. А як повернулися назад у квітні, то знов звикав, що можна говорити вголос і не ховаючись курити.

Сергій запалює цигарку та замовкає. Його погляд ніби спрямований всередину себе — згадує бойовий досвід.

 Там ми постійно копали. Виходили на позиції, які тримали, відкривали нові й закріплювалися там, але завжди копали. Пісок постійно сиплеться. Всю ніч риєшся, а тоді прокидається міномет з тої сторони та все завалює від прильоту десь поблизу — знов лопату в зуби та гребеш.

«Кудрявий» сумно посміхається та продовжує розповідь про те, як стріляли по ворожих дронах і збивали їх, коли ті починали вже надто нахабно знижуватись. А про крайній виїзд на нуль починає вже не просто оповідати – впливає досвід служби — ми чуємо детальний розбір всього, що відбувалось на двох ділянках фронту.

 Я думав, у Серебрянському лісі багато дронів було. Ми на позицію кожного разу тягнули за собою гілки та сітки. А тут Кліщіївка — це зовсім інша річ. Відкрита місцевість, село. Тут дрони скрізь та постійно — як комахи. Все небо в них і не розбереш де чиї. Вже по звуку почали розрізняти важкий чи легкий. Найбільше непокоїли ті камікадзе, які дзижчать і пірнають у вікно чи двері. Тому жили там, як кроти, всі виходи заставляли чимось. Як бракувало речей, то власними броніками. Довелося пристосовуватись до нових умов.

Чергова сигарета та слова шани побратимам, згадки про штурми, сидіння вдвох у ямі носом до носа.

Раптом «Кудрявий» сідає ближче. Емоційно та ледве утримуючись в межах літературної мови розповідає про досвід взяття у полон ворожих солдатів.

Взяли ми їх, зв’язали, забрали всі речі та розвели по різних виритих схованках. Сиджу, дивлюся, на вигляд наче нормальний, років так за 35 — розповідає Сергій та поправляє на собі важкий бронежилет.

 Я запитую в нього, хто він і чого прийшов сюди? А він мені відповідає: «Я — тренер по бальным танцам. Пришел к вам поправить своё финансовое положение». Більше розмовляти з ним я не міг. Дочекалися, поки їх заберуть на допит, та й видихнули. А в інших полонені були старіші, багато хто з тюрми сюди поїхав на їхнє «СВО».

Пуста зім’ята пачка відправилася в кишеню. Сергій підводиться та запрошує нас на чай. Вже за столом закінчуємо спогади про війну — друга контузія, поранення в ногу, вихід з позиції через прострілювану ділянку своїм ходом, лікарня та повернення до побратимів.

Справжня добра посмішка прорізає щетину «Кудрявого», а ого очі сяють внутрішнім вогнем, коли розмова заходить про плани на «після війни».

Я був за кордоном. Там цікаво, якщо ненадовго. Але зараз моє місце тут — треба цих гадів виганяти. Немає в нас вибору — тільки перемога! А після того зніму форму та піду на рибалку. Саме на рибалку, бо полювання мені й зараз вистачає.

А далі знов не за планом. Це інтерв’ю таки унікальне. Розчиняються двері та заходить старший офіцер, один з командирів підрозділу. «Бажаю здоров’я! Пане Сергію, ви мені й потрібні!», — промовляє майор.

Прямо при нас «Кудрявому» було вручено нагрудний знак НГУ «За відвагу».

Служу українському народові! – відповів Сергій. В його інтонації не було казенщини. Навпаки – щирість, притаманна всьому, що говорить та робить «Кудрявий».