Позивний Ляля: «Мирного життя і у голові, і наяву вже ніколи не буде»

Про те, як стають воїнами люди, що вчора не мислили себе в армії, ми поговорили з бійцем 5-ї Слобожанської бригади на позивний «Ляля».
Цього разу ми вирушаємо на тимчасову позицію одного з батальйонів з єдиною метою — знайти бійців, які ніколи навіть не думали ставати в армійські лави, але проявили себе мужніми воїнами.
По розбитій дорозі читаємо у ЗМІ про черговий гучний скандал з примусовим врученням повісток, в якому відомий блогер з мільйоном підписників розповідає, як уникнути зустрічі з військкоматом та відмовитись від отримання повістки. У коментарях несеться хвиля особистих думок про відсутність військових навичок, бажання і мотивації служити.
Але перший же наш герой на позиції, наче на замовлення, сам розповідає схожу історію.

Знайомимося — молодший сержант Ремез, командир відділення одного з найбільш бойових батальйонів 5-ї Слобожанської бригади. Людина, що ніколи не думала про те, щоб стати військовим, а зараз представлена до високої державної нагороди за мужність та вправність у бою.
На вигляд – молодий чоловік середньої статури, серйозний, відразу стає зрозумілим, що розмовляти не любить, скоріше, думати.
Просимо розповісти про себе. Наш герой відповідає не поспішаючи, короткими фразами, беручи паузи на роздуми над нашими питаннями.

«В’ячеслав, позивний Ляля. В армії не служив, середня технічна освіта, спеціальність маляр. Їм і працював «на гражданці», — розважливо каже Ляля. І далі додає, що в армію потрапив через смішну історію, яку і розповів.
Одного дня йому треба було отримати банківську картку, але замість неї наш Герой отримав повістку в армію на вулиці. В’ячеславу запропонували поїхати у військкомат, він не відмовився і одразу все закрутилось.
«Повезли нас чомусь у Дніпро, але у мене не було з собою військового квитка, що логічно, бо я йшов у банк, і тому повернули у Харків. Там я взяв вдома військовий квиток і наступного дня став до лав Національної гвардії України», — з посмішкою каже В’ячеслав, та додає: «Захищати батьківщину треба, дали повістку – значить я потрібен».
І продовжує, що коли заїхав за військовим квитком, були сльози родини, несприйняття, але з часом його вибір підтримали, бо насправді вибір невеликий – сидіти під спідницею чи бути чоловіком. Каже, що дев’ятирічна донька дуже пишається ним.

«Місяць були в учебці, навчали нормально, а потім потрапили під Балаклею, після були Куп’янськ, Ізюм та вишенькою на тортику стала Кремінна. Порівняти «нуль» у Балаклеї та «нуль» під Кремінною – це як небо та земля. У Серебрянському лісі був справжній постійний контактний бій, вдень обстріли всіма різновидами артилерії та танками. Щось зробити – копати чи накривати можна було лише вночі, так і робили», — неохоче розповідає Ляля. Додає, що після майже кожного обстрілу був штурм, людей своїх орки не жаліли, гнали на наші позиції хвиля за хвилею.
Видно, що розповідати про конкретні бойові дії наш співрозмовник не хоче – тяжкі спогади, тому ми попросили ротного командира розповісти про бій, за який В’ячеслава було подано на державну нагороду.
«Восьмого березня цього року нас атакував взвод орків за підтримки танку та БМП. Димову завісу поставили, все грамотно, але Ляля на пункті спостереження вчасно по рації передав арті координати ворога. Наші мінометники та артилерія відпрацювали як слід — танк пошкодили, він поїхав назад, бо не міг стріляти. Ляля з відділенням вели бій проти втричі більших сил, та ще й «коробочка» (так називають БМП чи будь-яку техніку – авт.) з флангу працювала. Так Ляля з гранатомету башту йому заклинив та гармату зніс. Важкий був бій», — з гордістю каже ротний, та додає, що тоді знищили більше 15 окупантів, не рахуючи пошкодженої техніки орків.
«Головне, що у нас навіть «трьохсотих» не було», — додає Ляля, та каже з сумом, що на жаль, так не завжди буває. Тут ротний командир згадує ще один епізод, коли Ляля вогнем свого кулемета збив ударний дрон, що ніс отруйну речовину та врятував побратимів.
«Хороший боєць, більше би було саме таких!», — завершує офіцер.

А ми тим часом ведемо бесіду далі, Ляля стверджує, що усвідомив себе воїном вже на війні, що ніколи не думав воювати та не знав своїх справжніх сил.
«Я роблю свою справу якісно. Зараз вона така, що допомагає захищати кожен сантиметр нашої землі. Нам чужого не треба, але свого не подаруємо ворогу нічого!», — з силою промовляє В’ячеслав.
Завершуючи розмову, ми спитали Лялю про те, що він буде робити після припинення бойових дій.
«Після нашої Перемоги», — уточнює Ляля та додає: «Розумієте, цікаве питання, я сам собі його задаю, днями якраз думав над цим, але відповіді поки немає. Розумію, що мирного життя і у голові, і наяву вже ніколи не буде. Як тільки вирішу – наберу, скажу», — жартує наостанок Ляля.
Ми їдемо з позицій батальйону по темній та розбитій дорозі, і новини мережі про повістки та «уклоністів» вже читаються з іншим настроєм, бо поки є такі, як Ляля – все у нашої країни буде добре!