Позивний ПрапАр: "Скільки людей вивіз? Ніколи не рахував…"

Під час знайомства Олександр акцентує нашу увагу на своєму позивному. Вимовляє його майже по складах, наголошуючи на другій голосній букві «А» -«ПрапАр», а не «ПрапОр».

«Позивний Прапар. Обрав його, бо перед війною мав спецзвання у МВС — «прапорщик». Був начальником караулу в одній з колоній Харківської області. Вчився заочно у Національному університеті внутрішніх справ, хотів бути слідчим. Займався паверліфтингом, рукопашним боєм. Ніколи не хворів, навіть застуди не було ніколи. От, вже після поранення перший раз хворів, дуже здивувався», — з нотками суму у голосі починає розмову Олександр.

24-го лютого 2022-го наш герой їхав на службу, мав заступити на чергування. Почув вибухи — увімкнув радіо — послухав новини. Проста послідовність дій. Олександр додає, що одразу хотів йти до військкомату, але вагітна дружина благала коханого бути поруч до народження дитини. Під Харковом, куди до родичів Олександр відвіз дружину, стало небезпечно, тому за декілька днів чоловік відправив її на захід України.

Після народження дитини Прапар одразу пішов до розташування 5-ї Слобожанської бригади НГУ, адже саме у нашій частині вже проходили службу його друзі. Декілька днів на курс молодого бійця – і Олександр вже був у своєму батальйоні, де обрав спеціальність бойового медика.

У лютому 2023-го, коли через поранення зі строю вибула велика кількість офіцерів, Прапар постійно призначався старшим на найбільш важливі та небезпечні позиції. Це свідчить про повну довіру командування та високий авторитет у бійців.

«Я, коли командував, насправді, ніколи не «командував». Я завжди пояснював, переконував. І завжди особистим прикладом показував, як це треба робити. Страху ніякого у мене не було. Це дивно, але мені, навіть, подобалось там – на передовій. Деякі люди хоробрилися, гучні заяви робили, як вони танки будуть гризти на передовій, а я мовчав. Ті, хто створює багато шуму, завжди дають задню у справі. Я давно це помітив», — значуще підкреслює Прапар.

В один з «гарячих» днів був втрачений зв’язок з певною позицією, на якій були бійці нашої бригади. Олександр взяв резервний комплект радіостанцій та пішов перевіряти, чи все гаразд у побратимів. На щастя, у хлопців все було добре. Коли Олександр повертався з позиції сталося те, що на війні не є несподіванкою — мінометна міна розірвалася прямо під ногами бійця. Прапар дістав важких поранень — уламки міни знизу зайшли під бронежилет. Пробитий шолом врятував життя, але наш герой отримав важку контузію та був евакуйований.

«Прийшов до тями вже у Дніпрі, після операції. Спочатку думав, що ненадовго вибув зі строю, але все тільки починалось. За пів року мені зробили вже вісім операцій, вирізали частину кишківника, я втратив майже половину своєї ваги, але медики кажуть, що мені дуже пощастило. Я їм вірю, бо маю можливість повернутися у стрій, хай навіть і після реабілітації. Наразі я вже знаходжусь у розташуванні свого батальйону, щойно трохи відновлюсь – знову буду воювати», — завзято каже Прапар.

Після війни наш герой хоче залишитися в армії, якщо, звісно, дозволить стан здоров’я. Задля досягнення своєї мети Олександр постійно займається фізичною підготовкою, поступово відновлює ту форму, яка була у нього до поранення. Втім, розуміє, що цей процес займе тривалий час.

При цьому Прапар продовжує заочне навчання у Харківському національному університеті внутрішніх справ, та й сам «викладає», але вже у своєму підрозділі — вчить молодих парамедиків засадам тактичної медицини, намагається бути максимально корисним у батальйоні. Побратими кажуть, що Олександр користується заслуженою повагою побратимів, що він настільки сильний духом, що його ніколи не зможе побороти ані ворог, ані важке поранення. Бо він саме той, про кого кажуть — Справжній Воїн.