Позивний «Професор»: як професійні філологи стають начальниками штабу батальйону
Ми вже звикли, що 90 відсотків бійців, з якими ми розмовляємо, у довоєнному житті мали абсолютно мирні професії. Але що робить на війні професор, філолог та викладач літературознавства? А якщо він ще й начальник штабу батальйону?
Ми приїхали поговорити з бійцями та офіцерами 3-го батальйону 5-ї Слобожанської бригади на їх пункт тимчасової дислокації.
Зустрічаємось з нашим героєм поблизу ангару у полях області. Навколо майданчик з розбитими автівками, частина з них згоріла, але є і явно розібрані під час окупації селища російськими військами.
«Ігор Олександрович, начальник штабу 3-го стрілецького батальйону. Позивний «Професор», — з посмішкою каже людина в окулярах, та з типовою зовнішністю викладача вищого навчального закладу. Ігор спілкується дуже грамотною українською мовою, гарна дикція, кожне слово звучить наче і м’яко, але переконливо.
Жартуючи просимо розказати, як професійні філологи стають начальниками штабу батальйону, і як під час війни декани стають майорами. Наш герой посміхається та відповідає з нотками викладача з інституту.
«Я — не кадровий військовий. Я — кадровий філолог. Закінчив Харківський національний університет, тоді ще ХДУ. Але до цього 2 роки вчився у технічному вищі у Москві. Цього терміну вистачило, щоб зрозуміти, що я не «технар», а гуманітарій, і що з російською імперією нам не по дорозі».
Далі продовжує, що закінчив військову кафедру при університеті, став командиром мотострілецького взводу в запасі. У 14-му був мобілізований у Луганський прикордонний загін, потім служив вже у Східному регіональному управлінні Держприкордонслужби, де й отримав звання капітана. Потім пішов у запас.
«І от, прийшов у військкомат 24-го лютого вже капітаном», — посміхається Ігор.
«Потрапив у Нацгвардію, стояли на славнозвісній «Розі вітрів». Влітку отримав пропозицію стати начальником штабу 3-го батальйону військової частини 3005, посада майорська, тож дали майора. От так філологічна професура робить військову кар’єру», — гумористично розводить руками Професор.
Також з гумором питаємо, чи вживає Професор нецензурну лексику, якою іноді грішать військові, та просимо розповісти про перший бойовий досвід.
«Колись Джек Лондон добре сказав, що вчасно та доречно сказане міцне слово полегшує душу, а часта лайка позбавляє її сенсу. Коли вам на ногу падає гаряча праска, а ви при цьому кажете «Ой, яка халепа!» — то ви людина не щира. Все має своє місце та час. А що стосується першого бойового досвіду, то я його отримав 1 березня 2022 року, коли на «Розу вітрів», де були наші позиції, скинули дві авіаційних бомби. От тут точно не обійшлося без тієї самої нецензурної лексики. Потім 7-го березня на ближній дистанції був стрілецький бій з ДРГ росіян, яка намагалась зайти у місто. Потім Балаклія, Куп’янськ, командував деякий час там опорником, у Серебрянському лісі під Кремінною вже був начальником штабу батальйону і досвіду стало вже дуже багато, аж занадто», — з сумом відповідає Ігор.
Від себе додамо, що за рішучі дії та блискуче безпосереднє керування бойовими діями, Ігор Олександрович був представлений до високої державної нагороди.
Продовжуючи іронічний тон бесіди, запитуємо про відмінності у керуванні кафедрою викладачів та студентів вищого навчального закладу та батальйоном з його офіцерами та солдатами.
«Для мене в армії спочатку незвично було все. Від того, що треба рано вставати, а в Харківському гуманітарному університеті «Народна українська академія» я викладав вдень та любив працювати вночі, до дисципліни, яка тут – в армії в рази вище за ту, що була у навчальному закладі. І тут більше думаєш не про адаптацію, а про ті обов‘язки, які на нас поклав ранок 24-го лютого 2022 року», говорить Професор та, витримавши невелику паузу, продовжує: «Досвід управління якоюсь мірою допоміг, якоюсь мірою стояв на заваді, бо більшість людей, з якими я працював — мої колеги, яких я давно знаю, ми люди одного кола. А тут – в армії — абсолютно різні люди і з усіма треба знайти спільну мову», — зауважує Ігор.
Враховуючи вчену ступень нашого співрозмовника, вирішуємо задати філософське питання — у чому філолог бачить коріння цієї війни?
«Я думаю, великою мірою у ситуації «Какая разница?» Особливо у східних регіонах, це Донецька, Луганська, Харківська та частково Сумська області, де вживають дві мови з різним домінуванням у різних сферах, але насправді відбувається домінування «руського языка». Мешканці цих регіонів думають, що це нормальна ситуація, вони не перестають вважати себе українцями, але не розуміють, що їх наші північні вороги вважають теж «руськими», частиною того самого «руського мира», бо мова визначає націю. А «руський мір» думає, що тут печуть паляниці, щоб ними та квітами їх зустрічати на окружній українських міст. А коли окупантів на окружній російськомовні українці зустріли не паляницями, а кулями – «руський мир» дуже здивувався. Це була їх глобальна помилка», — розважливо відповідає Професор.
Спитали ми і про особисту мотивацію та про те, як проходить служба колишнього філолога у лавах 5 Слобожанської бригади.
«Погодьтесь, дивно було б, якщо людина, яка все своє життя розповідала студентам про те, що українська мова та література — це круто, не встала на захист своєї країни, коли на неї напали. Я не міг вчинити інакше, просто не поважав би себе. І ті, кого вчив, також не поважали би мене. Бо те, чому я їх вчив все своє життя, просто б не мало більше ніякого сенсу» — щиро відповідає Ігор та продовжує: «Нажаль, зараз спілкуватися з колишніми колегами та студентами майже немає часу. У мене є відчуття, що чогось постійно не вистачає. Я 30-ть років викладав латинську мову дівчатам першого курсу та зарубіжну літературу дівчатам другого та третього курсів, а гендерний склад батальйону трохи, це відсотків на 99 — інший», — тут Професор заливається сміхом.
Доречи, під час нашого спілкування з’ясувалось, що шкільна вчителька української мови та літератури одного з присутніх під час інтерв’ю офіцерів бригади – Валентина Галака – співробітниця саме кафедри, яку очолює Професор. Тож, наш герой просив передати вітання і Валентині Іванівні, і всьому колективу своєї кафедри, фото якого ми знайшли.
А тим часом ми продовжили розмовляти про досвід вже військовий, та яким чином він набувається. Професор розповідає, що чомусь навчила військова кафедра, чомусь — служба у прикордонних військах, ну і бойовий досвід теж безцінний.
«Взагалі, викладачі люблять вчитися самі. Не цураюся вчитися ні у кого, поза залежністю від звання та посади, головне, щоб людина щось добре робила», — тут Ігор Олександрович наводить латинську цитату, сенс якої у тому, що немає більшої насолоди для душі, ніж вчитися, та продовжує: «Чим більше вчусь, тим більше розумію, скільки ще не знаю».
Не оминули ми і тему стосунків «командир – підлеглий», бо було цікаво, як бачить це вчорашній просто професор, а сьогодні офіцер Професор.
«Дуже важливо, щоб підлеглі розуміли, що ти не вимагаєш від них того, чого не зробив би сам. Наприклад, яка може бути довіра до офіцера, якого ніхто не бачив на передовій, а він дає наказ бійцям туди йти?» — ставить майже риторичне запитання Ігор та сам дає на нього відповідь: «Не буде тут довіри. І справи не буде!».
У розмові з фаховим філологом, ми не могли оминути тему сучасної воєнної літератури. Ігор зізнається, що часу читати зараз немає та поки не передбачається, не знає він поки сучасних Ремарків та Гемінгвеїв.
«Улюблений автор зараз — той, хто написав «Бойовий статут Збройних Сил України», — зі сміхом каже Професор. Зауважує, що як фахівець не шукав у цьому творі ані стилістичних, ані будь-яких інших помилок – не на часі.
Про плани після Перемоги Ігор відповідає довго та не роздумуючи, видно що плани та задуми давно продумані, а штабні мапи післявоєнних дій філолога надруковані, стрілочки «наступу на цивільне життя» — намальовані.
«Закінчиться війна – повернусь до викладацької діяльності. Я 20 років є почесним професором академії, у 2014-му році одна війна не дала мені дописати докторську дисертацію, у 2022-му – друга. Тож, думаю, після Перемоги зберусь із силами та напишу її. Яка тема? Зорова поезія доби українського бароко 17-го століття», — з притаманною йому іронією доповідає Професор.
Ми збираємо знімальну техніку, обговорюючи з Ігорем знайомих сучасних письменників та поетів, сонце повільно сідає за горизонт, ми йдемо до бліндажу пити запашну каву, розуміючи, що «солнце русской поезии» закатилося назавжди.