Позивний Спец про справжню дружбу та врятованих побратимів

Півдоби тривала одна з пошукових операцій, коли треба було забрати з поля бою тіло загиблого бойового побратима з сусідньої бригади. Про це розповідає гранатометник 5-ї Слобожанської бригади Нацгвардії України Сергій з позивним Спец.

Все сталось торік взимку під Кліщіївкою на Донеччині. Для Сергія це був перший бойовий вихід. Як електрозварювальник з Кривого Рогу став гвардійцем та чому тиша передовій напружує більше, ніж обстріли, наш герой розповів журналістам Харкова.

Дістатись до місця, де загинув воїн, можна було лише в сіру пору доби, говорить Сергій. Коли потемніло, Сергія та його двох побратимів, засікли ворожі тепловізори — почався обстріл. Знову на пошук вийшли на світанку.

«Темрява була, навіть місяця не видно. І тільки так стало, що хоча б долоню перед собою бачиш, ми одразу вийшли. Там дуже небезпечно і важко пройти. Тому що вони переважно дронами дивляться, бачать. Ми поки його несли, разів п’ятдесят зупинялись. Тому що ти метрів 10 проходиш і чуєш, як якийсь дрон підлітає Ну, і відповідно — по сторонах дивишся, присів та чекаєш». – пригадує гвардієць.

Збиті ворожі дрони Сергій на рахує, але йдеться про сотні. Згадує, як відстрілювався з антидронової рушниці, коли бойові побратими намагались затягти до шанців пораненого бійця. Позиції гвардійців на передовій Спец порівнює з перевалочним пунктом — через нього бійці інших бригад виходять на завдання і повертаються назад.

«Ну, і плюс, у нас антидронові рушниці були. Тих, що заходять, ми прикриваємо, тих, хто виходить, ми прикриваємо. Ми чуємо по рації команду — мають йти “дружні”, тобто свої. І ти вилазиш і прикриваєш його цією пушкою», — пояснює Спец.

До гвардійців приходили й поранені. Зупинити кровотечу — найголовніше, далі треба заспокоїти та відволікти.

«Не мовчи, мені потрібно, щоб ти зі мною розмовляв. Вони переважно приходили в шоковоум стані, одразу виплескували все, що там відбувалось. З часом легше стає. І потім ми вже знайомились. Я дивився за його станом, не тільки я, але і люди, які зі мною були». – розповідає Сергій про особливості спілкування з пораненими побратимами.

Розмовляючи та підбадьорюючи, Спєц виводив бойових побратимів з найнебезпечніших ділянок фронту.

«От кидай мене, все я більше не можу! Якщо він втомився, все — він більше не може йти, я десь впаду поряд з ним і буду казати, мов, якщо ти залишаєшся, то і я залишусь. Переважно, я замикаючим був, я знаю дорогу», — пригадує Сергій.

У військкоматі в Кривому Розі познайомився з Сергієм його нинішній бойовий побратим та друг Олексій з позивним Кажан. У двадцять другому році обидва чоловіки прийшли у військо добровольцями

«Мене переважно сирена мотивувала. Вона мені кожен Божий день мозок проїдала. Як її чув, мені хотілось, було бажання піти терміново», — пояснює Спец, чому пішов до військкомату проситися до лав НГУ.

«Коли ми були, можна сказати, в пеклі, він там себе дуже гарно проявив, як кажуть — задню не давав, завжди йшов на допомогу. Тому це дуже запам’яталось  — спокойствіє, він в екстремальних ситуаціях дуже спокійний. Він думає холодною головою, нема в нього паніки, він зосереджений дуже», — описує Спеца його побратим на позивний Кажан.

Чим займатиметься після Перемоги Сергій ще не думав. Вважає — зарано. У ворога вдосталь зброї, живої сили, на свої втрати їм байдуже. На Сергія ж в Кривому Розі чекають мама та сестра, яким воїн телефонує після кожного бойового виходу. І саме їм планує віддати свою нагороду. Сергій поданий керівництвом бригади на нагородження орденом «За мужність» третього ступеня. Хоче, щоб найрідніші люди пишались ним.

Пресслужба НГУ