Син за батька. Головнокомандувач УПА Роман Шухевич очима Юрія Шухевича

Помер Юрій Шухевич, син головнокомандуючого Української повстанської армії Романа Шухевича. Ця сумна звістка прийшла 22 листопада з Німеччини, де Ю. Шухевич перебував на лікуванні. Йому було 89 років.

15 років тому, у червні 2007-го, харківський журналіст Юрій Ровчак зустрічався у Львові з Юрієм Шухевичем, бесіда згодом була опублікована в газетах «Время» (дещо скорочений російськомовний варіант) і «Моя Батьківщина. Моя Родина». Зважаючи на триваючу сьогодні криваву агресію Росії проти України, повний текст інтерв’ю безумовно буде цікавий сучасному читачеві для розуміння витоків нинішнього протистояння. А є й прямі паралелі. Юрій Шухевич говорив: «З більшовиками ні про що було розмовляти. Їхня позиція: капітулюйте, а потім будемо домовлятися». Нічого не нагадує з російскої риторики?..

Син за батька. Головнокомандувач УПА Роман Шухевич очима Юрія Шухевича

30 червня виповнилося 100 років з дня народження головного командира Української повстанської армії Романа Шухевича.

З цього приводу — бесіда з його сином, колишнім політв’язнем Юрієм Шухевичем, який провів у радянських таборах і тюрмах понад 30 років свого життя, втратив там зір…

— Пане Юрію, яким вам запам’ятався батько?

— З одного боку, він був завжди до мене вимогливий, але не в «наказовому порядку», а намагався мене переконати — як старший товариш. Однак він і до себе був надзвичайно вимогливий.

Крім того, він був дуже відданий ідеї, справі, за яку боровся. І це він довів своїм життям і своєю смертю.

«Союзників дає Бог»

— Найбільший закид, що робиться Роману Шухевичу і ОУН-УПА в цілому — співпраця з німцями. У вашого батька навіть був чин капітана абверу…

— Абверу — ні. Я ось шукаю адресу Петра Симоненка, адже подати на нього до суду за цю вигадку можна тільки за місцем проживання відповідача. Хай він у суді доведе свій наклеп.

— Про те, що Роман Шухевич був капітаном абверу, не тільки Симоненко говорить. Ось в Інтернеті є велика, у чотирьох частинах стаття Леоніда Поддубного «Бандеровские преступники: Роман Шухевич». Він наводить цілий список провідних діячів ОУН, які мали німецькі звання і служили в абвері чи гестапо.

— Ті, хто служив в українському легіоні, безумовно мали німецькі військові звання, але вермахту, а не каральних чи розвідувальних підрозділів…

Так ось дивіться: 1939 рік. Наближається Друга світова війна — для всіх в Європі це було зрозумілим. З ким Організація українських націоналістів мала співпрацювати? Хто міг бути її союзником у цій війні? Польща? Ні — ясно, що ми боролися проти польської окупації західноукраїнських земель. Совєтський Союз, який окупував Східну і Центральну Україну? Навпаки, ці дві держави були нашими супротивниками, нашими ворогами. Англія і Франція? Теж ні — вони були союзниками Польщі. Залишалася Німеччина, яка, ми знали, буде воювати з Польщею, буде воювати з Совєтським Союзом. І Німеччина була б нашим союзником за будь-якого уряду: гітлерівського, кайзерівського чи Веймарської республіки. Тому що так складалася геополітична конфігурація.

Кажуть: союзників не вибирають, союзників Бог дає. Черчіллю Бог дав у союзники Сталіна, Сталіну Бог дав у союзники Черчілля. Того самого Черчілля, який намагався в роки Громадянської війни знищити більшовизм.

Чому ОУН і українцям ставиться у вину тодішня співпраця з німцями? А знаєте, що був колись Такин Аун Сан, котрий очолював бірманську армію, яка разом з японцями боролася з англійцями? І в результаті цієї боротьби Бірма у 1948 році проголосила незалежність. Нині у центрі Рангуну, столиці країни, стоїть пам’ятник Аун Сану.

Бос Субхас Чандра, лідер Індійського національного конгресу, формував легіони на боці японців для боротьби з Англією. І він попри це залишився національним героєм Індії.

Головна вулиця Багдаду називається іменем Гайлані. Це той самий колишній прем’єр-міністр Іраку Рашид Гайлані, який підняв повстання проти Англії, а коли був розгромлений, Сталін сховав його (є з цього приводу листування між Сталіним і Черчиллем). А прибічники Гайлані воювали на боці німців на Східному фронті в корпусі «F».

А ще був такий Гамаль Абдель Насер. Ви знаєте, що у 1942-му він співпрацював з італійцями і Муссоліні рекомендував його Гітлеру? Тільки Гітлер зауважив, що якийсь поручник — то є надто дрібна фігура, хоча Насер обіцяв підняти повстання проти англійців, коли Роммель наступав. А згодом Насер став Героєм Радянського Союзу (у 1964 р. нагородив М. С. Хрущов. — Ю. Р.).

І це все не засуджується! А нас винуватять! Через те, що ми проти «священної корови», Росії, виступили?

— То ви ставите знак тотожності між Радянським Союзом і Росією?

— Безумовно! Була Російська імперія: і за Петра I, і за Миколи I, і за Миколи II, і за Сталіна, і за Брежнєва.

— А чому ж усе-таки ОУН 1942 року вирішила боротися з колишнім союзником — німцями?

— ОУН вирішила це ще раніше — після того як німці не визнали Акт 30 червня 1941 року про відновлення української державності і були заарештовані Бандера, Стецько та інші діячі ОУН. Треба також взяти до уваги, що настрої населення — і не тільки у Галичині, а й у Наддніпрянщині — були такі антирадянські, що нас би люди не зрозуміли, якби ОУН відразу розпочала збройну боротьбу з німцями; могли сказати, що ОУН спровокувала репресії. Треба було, аби народ переконався, до чого прямують німці, чого вони хочуть і що вони не думають рахуватися з інтересами українського народу — як і з інтересами інших народів: литовці, наприклад, теж намагалися відновити свою державність, яку втратили за рік до цього через СРСР.

— Але ж критики ОУН наголошують на тому, що ще до нападу фашистської Німеччини на СРСР керівникам ОУН було добре відомо: ніякої української державності за німців не буде і не може бути, Гітлер такого не планував.

— Чекайте. Візьмемо план «Барбароса». Його попередній варіант передбачав створення на західноукраїнських землях Української держави. Але пакт Молотова — Ріббентропа, точніше, Сталіна і Гітлера, перекреслив сподівання українців. З цього приводу, до речі, висловили обурення колишній начальник генерального штабу Німеччини Бек, майбутній рейхсміністр у справах окупованих східних територій Розенберг та багато інших.

По-друге, радянський журнал «Новый мир» друкував у 60-х роках серію статей, що очікувало світ у випадку перемоги Гітлера. І там ви знайдете: німці планували створити ну хай маріонеткову, але Українську державу.

— Повернімося до 1941 року. Ще одне звинувачення ОУН — різанина, яку бійці українського загону «Нахтігаль» утворили в захопленому німцями Львові. За різними даними, за сім днів, з 30 червня по 6 липня, загинуло від п’яти до семи тисяч людей, в основному представників польської і єврейської інтелігенції.

— Усе це байки. Тому що мешканців Львова — і не тільки поляків — розстрілювала зондеркоманда СД на чолі з Отто Крігером, який потім був начальником гестапо у Станіславі (нинішній Івано-Франківськ). Ані українці, ані саме німецька армія до цього відношення не мали.

Щодо єврейської інтелігенції, то перші масові розстріли єврейського населення почалися десь через місяць.

А ось НКВС перед відступом зі Львова знищило більше п’яти тисяч людей: понад три тисячі українців, близько півтори тисячі поляків і трохи менше тисячі євреїв. І не тільки у Львові: у кожному райцентрі людей без суду арештовували і нищили, арештовували і нищили…

— Серед загиблих від рук НКВС у Львові був і ваш ріднийдядько Юрій. Правда, що над тілом закатованого брата Роман Шухевич поклявся помститися?

— Батько поклявся боротися з більшовиками набагато раніше.

Замисліться: у 1939 — 1941 роках тільки Західна Україна втратила розстріляними і депортованими близько мільйона людей!

— Але ж того ж 1939 року Червону Армію тут зустрічали хлібом-сіллю і квітами.

— Так, зустрічали. Більшовицька пропаганда зуміла переконати багатьох, що це буде українська радянська влада. Але коли люди побачили, що це за влада… До речі, найпершими постраждали члени КПЗУ, Комуністичної партії Західної України, які насмілилися сказати, що Москва не так будує соціалізм.

«Те, що УПА створили німці, — міф»

— Є дві версії того, як ваш батько повернувся з Білорусі до України. За однією, героїчною, після відмови від подальшої служби у німців його заарештували, але до тюрми якимось чином передали зброю, Шухевич убив охоронця і втік. За іншою, радянською, німці самі були зацікавлені у створенні УПА, тому про людське око, аби відвести від Шухевича підозру, протримали пару днів у в’язниці і випустили.

— На той час німцям стало відомо, що ОУН прийняв рішення про створення УПА. Тому всіх офіцерів-українців затримали і вирішили відправити до Львова.

Є така помилкова думка, що гестапо було всесильним. Ні, аби заарештувати офіцера, гестапо мало мати дозвіл начальника цього офіцера. Завдяки цьому батько був під захистом, але йому було зрозуміло, що у Львові його обов’язково заарештують. І він відпросився у свого командира буцімто за речами і не повернувся.

Що стосується допомоги німців у створенні УПА, то це ще один наклеп.

— Ветерани Великої Вітчизняної війни дорікають, що вояки УПА після звільнення Західної України стріляли їм у спину, а ось про зіткнення повстанців з німцями їм невідомо.

— Невідомо, бо їх, звісно, ніколи про це не інформували. Це низка міфів, придуманих радянською пропагандою: що до приходу Совєтів УПА взагалі не було, що УПА створили і озброїли німці саме для відволікання сил Червоної Армії і так далі.

Вам не зустрічався лист Федора Моргуна, колишнього першого секретаря Полтавського обкому Компартії України з цього приводу? Ні? Шкода. Він там згадує про своє перебування у Західній Україні 1944 року. Ніхто йому у спину не стріляв. І в повоєнні роки він туди їздив. Але, звичайно, коли деякі загони проривалися, то не без сутичок…

А я вам про інше нагадаю. На Сандомирському плацдармі 80 відсотків втрат радянських військ склали українці, а з них 70% — вихідці із Західної України, яких тільки-но взяли до армії і необстріляних кинули у бій.

Наші тікали, дуже тікали з Червоної Армії, бо розуміли, що вони воюють за новий 33-й рік, за новий 39-й рік. Але ніякої ворожнечі до хлопців з Полтавщини, з Вінничини, з Київщини у них не було, хай про це облуду не кажуть.

— Ветеран війни харків’янин Михайло Педенко, який 1944 року деякий час жив на Волині, розповідав мені, що хоча «живих» бандерівців він не бачив, але сліди їхнього перебування, якщо можна так сказати, зустрічав неодноразово — вбиті, часто замордовані люди. Особливо його вразив жахливий випадок: в одному із сіл бандерівці по-звірячому закатували молоде подружжя вчителів зі Східної України. Жінка була вагітна, то їй розпороли живіт і ненароджену дитину втопили у помийному відрі. Після цього у нього і склалася така думка про УПА, яка є досі.

— Треба сказати, що, по-перше, НКВС засилало свою агентуру до Західної України часто саме під виглядом учителів. А по-друге, невже вам невідомо, скільки було провокативних «бойовиків» (Пан Юрій має на увазі так звані конспіративно-розвідувальні групи, створені НКВС-НКДБ; з 1946 р. вони називалися агентурно-бойові. — Ю. Р.)?

— Але це ж ще був 1944-й…

— То й що? Ще з 20-х років радянські каральні органи використовували методи провокації, коли під виглядом українських повстанців, аби відвернути від них населення, здійснювали страшні злочини.

— Погодьтеся, у 1943-му НКВС на Волині не було, але кривава різанина, яку вчинила УПА над поляками, сталася.

— Напружені, скажімо так, стосунки між українцями і поляками існують уже понад три сторіччя. Але те, що відбувалося на Волині, стосувалося не «старих» поляків, котрі давно жили там, а так званих осадників, яких польська влада розселила тут після Першої світової війни. І спровокувала ті сумні події діяльність Армії Крайової, яка сподівалася, що після війни Польща відновиться у кордонах 1939 року. Селища осадників стали осередками боротьби з українством, у тому числі з УПА. І почався тяжкий двобій…

Було взаємне озлоблення, яке часто виливалося в стихійні, неконтрольовані ніким криваві напади одне на одного.

— У національному складі УПА, як я розумію, поляків бути не могло. Зате кажуть про євреїв-медиків…

— Поляків, так, не було. Були азербайджанці, вірмени, грузини, казахи, татари, представники народів Північного Кавказу. В основному колишні військовополонені — або ті, які втекли з таборів, або ті, що залишили службу у німців.

— Є дані про певну співпрацю, незважаючи на ідеологічні розбіжності, між Армією Крайовою, яка підкорялася емігрантському урядові у Лондоні, і радянськими партизанами, зокрема Ковпака. В УПА такого не було?

— Я вам скажу, що спочатку поляки співпрацювали з німцями проти нас. Але у 1944 — 1945 роках, особливо на Холмщині, ми знайшли порозуміння з поляками, але не з АК, а з «Вольнощь і нєподлєглость».

Що стосується радянських партизан, то їхнє першочергове завдання у Західній Україні була розвідка і бойові дії проти УПА.

— Історики називають різні цифри стосовно чисельності УПА. Найчастіше кажуть про сто тисяч людей.

— Зважаючи як і в який час рахувати. Якщо тільки вояків — це одне, якщо додавати бійців самооборони — це інше, а якщо взяти тих, хто підтримував УПА, перебуваючи на легальному положенні, — це третє. За німецькими даними, вояків було близько 120 тисяч. Але треба зауважити, що пік діяльності УПА прийшовся на 1946 рік.

«Оце і є фатум»

— Юрію Романовичу, вас назвали на честь брата мами Юрія Березинського, який загинув 1932 року при спробі пограбування поштового відділку — таким чином ОУН намагалося поповнити кошти організації. В експропріаціях брав участь і ваш батько. Він також зіграв не останню роль у голосних політичних вбивствах. Знайомлячись з такими фактами його життєвого шляху, я зловив себе на думці, що це нагадує біографії відомих есдеків — Камо (Тер-Петросяна), Коби (Джугашвілі) тощо.

— Ну, скоріше есерів…

Річ у тім, що названі засоби боротьби були тоді дуже поширені: не гребували ними ще раніше народовольці, пізніше Польська організація войськова Пілсудського, ірландці з Шинн фейн і так далі.

Але на відміну од теперішніх терористів, які роблять масові вибухи, там були цілеспрямовані постріли проти представників влади: Собінського, Перацького (відповідно польський куратор Львівського шкільного округу — вбитий 1926 р. і міністр внутрішніх справ Польщі — 1934 р. — Ю. Р.), напад на радянське консульство у Львові (1933 р.)…

— У багатьох статтях про Романа Шухевича підкреслюється, що він пройшов хорошу військову підготовку, був спортсменом, відзначався у лижному спорті, ставив рекорди у змаганнях з бігу і з плавання, грав у футбол, керував свого часу у Львові низкою українських спортивних організацій.

— Усе це правда. А крім цього, він був талановитим музикантом, навчався у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка по класу фортепіано. А учителем у нього був Тарас Шухевич, рідний брат його батька. І він говорив: «Ромку, кидай спорт, у тебе пальці огрубіють!»

— А ще мені розповідали, що він у 30-ті відкрив у Львові для прикриття рекламну агенцію, яка, тим не менш, мала добрий зиск.

— Так, агенція прислужилася для відновлення зв’язків між оунівцями після арештів і справді давала кошти на організацію.

— Крім тих талантів, які вже зазначені, у вашого батька був ще один — акторський. Адже він двічі — у липні 1948-го і червні 1949-го — їздив у Одесу на курорт під вигаданим ім’ям разом зі зв’язковою Галиною Дідик.

— На той час його стан різко погіршився: тиск піднявся, серце підводило — ви ж розумієте, підпільний образ життя здоров’я не додає.

— Знаю, що це було рішення керівництва ОУН — Чупринці залишитися в Україні, але чи не було все-таки у вашого батька думки піти на Захід? Дмитро Вєдєнєєв і Юрій Шаповал у статті «Роман Шухевич: таємниця загибелі» наводять свідчення, що, реально оцінюючи перспективи збройної боротьби проти СРСР, головнокомандувач УПА кілька разів робив пропозиції представникам радянської влади щодо перемовин. Останню — в 1948 році.

— Стосовно відходу на Захід — ні. У 1948 році провід ОУН йому це пропонував, але він не захотів. Ось на схід України, знаю, він людей відсилав і, можливо, сам би туди перебазувався. Там було легше з точки зору конспірації.

Що боротьба з радянською владою буде важкою і довгою, батько розумів, бо це була величезна безпощадна каральна машина. Але тим не менш, він не думав відступатися.

Щодо перемовин з органами… У 1949 році — я вже сидів — мене викликали до полковника Коваленко, начальника спецвідділу МДБ УРСР по західним областям. І він запропонував: мене випустять за умови, що я віднесу батькові листа. А якщо він погодиться на їхні умови, то випустять мою сестру, нашу маму, інших родичів. Я відмовився. Кажу: у вас же є можливості передати листа і без мене. А Коваленко відповів: «Юрко, він їх навіть не читає».

З більшовиками ні про що було розмовляти. Їхня позиція: капітулюйте, а потім будемо домовлятися.

— Як сталося, що у фатальний день 5 березня 1950 року Тарас Чупринка залишився один, без охорони?

— Вони виносили архів, переправляли його у більш надійне місце. А батько — мені говорила Галина Дідик — затримався, бо загрипував.

Один чоловік мені розповів: на морі метелика хвиля накрила, то він його витягнув з води, посадив на камінь. Метелик обсох і зарухався. І тут його горобець склював. Оце і є фатум.

З батьком сталося майже те саме. Якби він був вийшов, вони на пусте місце прийшли. А скільки б це продовжувалося? Я собі не роблю ілюзій і знаю, що його доля усе рівно закінчилася б трагічно.

Я вам скажу щиро: коли я побачив батька мертвим, у мене було два відчуття — горе і якесь полегшення: Слава Богу, що він не потрапив до їхніх рук живим… Для нього це було б гірше за смерть, бо ця система зробила б усе можливе, аби його зламати.

— Вас привели до гаража Львівського обласного управління МДБ на опізнання і коли вам показали батька, то ви мовчки опустилися на коліна і поцілували йому руку…

— Так.

— Ви справді бачили слід від кульового поранення у скроню?

— Справді. Батько з відкритими очима лежав на соломі у закривавленій вишиванці з трьома або чотирма дірками від автоматної черги на грудях. На скроні була кривава дірочка зі слідами кіптяви навкруги. Думаю, через важкі поранення він зрозумів, що втекти не вдасться, і застрелився.

— Тіло вашого батька зникло. Є дані, що воно було просто знищено. Найчастіше говорять про те, що тіло Романа Шухевича спалене на лівому березі Збруча, навпроти міста Скала-Подільська, а залишки виконавці, офіцери МГБ, кинули в річку. І буцімто 2005 року в результаті пошуку в Збручі знайшли обгорілі людські кості.

— Усе це так. І з цього приводу у мене є питання до Державної міжвідомчої комісії з увіковічення пам’яті жертв війни і політичних репресій. Чому досі не встановлено, чи це людські чи подібні до людських кістки? А якщо це людські кості, то тоді вже можна робити експертизу — жива рідна сестра мого батька, їй 85 років. Отже, матеріал порівняльний є, адже такі аналізи робляться по жіночій лінії.

В Америці готові зробити цю експертизу безоплатно, в Німеччині пообіцяла надати кошти українська діаспора…

— Так чому ж експертизу не зроблено? Від кого це залежить?

— У мене скоро буде зустріч з Віталієм Казакевичем, секретарем міжвідомчої комісії, ось я його і запитаю.

Але чи ви знаєте, що тіла кількох загиблих командирів УПА каральні органи кинули у негашене вапно? Воно повністю розчиняє органіку. І тому мене трохи непокоїть оця історія з кістками: чи не чергова це «мулька» — мовляв, ось вам рештки Чупринки, заспокойтеся.

«Ми не мстимося за наші родини…»

— Сталін свого часу сказав, що син за батька не відповідає…

— Ну, це ж було сказано, так би мовити, для зовнішнього світу, але аж ніяк не для «внутрішнього вжитку». Візьміть долю сина Якіра, доньки Тухачевського, багатьох інших дітей «ворогів народу». Всі вони пройшли через нелюдські страждання. Я відома особа завдяки своєму батькові, однак таких, як я, були тисячі й тисячі. Просто про це невідомо.

— Скільки років ви провели за гратами?

— 31 в ув’язненні і ще десь з десяток у засланні.

— Перший раз вас було заарештовано…

— 17 липня 1945 року. І відразу нас із сестрою відправили до дитбудинку у Чорнобилі. Але це було надто близько до Галичини. Тоді нас перевели у Сталіно (Донецьк сьогоднішній). У 1947-му я з дитбудинку втік, знайшов батька, який влаштував мене до школи під іншим ім’ям. А 1948-го я поїхав за сестрою. Тут мене й заарештували та присудили 10 років. 1954 року був амністований як засуджений у неповнолітньому віці, але ще два роки мене не звільняли, а відпустили тільки у 1956-му. Я побув шість місяців на волі, та за протестом генерального прокурора СРСР Р. Руденка мене відправили назад. І я вже не вийшов аж до 1968-го, бо в день звільнення на мене повісили нову справу і теж дали 10 років. У лютому 1972-го знову арешт за «антирадянську агітацію» і строк — 10 років суворого режиму. У 1973 р. відбувся повторний суд і позбавлення волі на 10 років. Потім — п’ятирічне заслання до Сибіру. І тільки 1989-го я зміг повернутися в Україну.

Отака моя біографія.

— Вся ваша біографія — у судових справах.

— Маєте рацію (сміється).

— Ви ніколи не жалкували, що ваше життя склалося саме так?

— Ні. Якби ще раз довелося жити, я не пішов би іншим шляхом.

— Вам вдалося, попри все, створити власну сім’ю?

— Так, одружився в Нальчику. Маю сина і доньку. Через наступний арешт сім’я розпалася. Стосунки з дітьми — вони, звісно, вже дорослі — підтримую.

— Яка доля ваших родичів, зокрема сестри Марійки?

— Коли нас заарештували у 1945-му, їй було п’ять років. Зі Сталіно, як мене спіймали, її направили у дитбудинок Славянська. Після семи класів закінчила технікум у Дніпропетровську, відпрацювала три роки на виробництві і поїхала до Львова, де закінчила політехнічний інститут. І зараз живе у Львові.

Бабуню, батькову маму, заарештували наприкінці 1945 року і відправили на заслання в Казахстан, де вже була моя мама і батькова сестра. Маму потім засудили на 10 років таборів Мордовії, потім вона була на засланні в Новосибірську (формально Наталя і Роман були розлучені з 1944 р., але, як бачимо, родину Шухевичів це не врятувало. — Ю. Р.). Діда, батькового батька, який не ходив, бо 1944-го зламав тазостегновий сустав, вивезли у 1947 році і він помер на засланні. А сестру мого батька заарештували ще у 1940-му. Їй дали п’ять років. Спочатку була на Уралі, згодом у Казахстані. Після смерті Сталіна виїхала до Нальчика, бо одружилася з балкарцем, а їм дозволили повернутися на батьківщину.

— Тепер зрозуміло, чому після звільнення у 1968-му ви поїхали на заслання до Нальчика — до родичів.

— Ні, це не було заслання. Мені заборонили постійно жити в Україні і тому, дійсно, я вирішив, що у Нальчику буде хоч де притулитися на перших порах.

— А яким чином, не будучи в Україні, ви стали членом Української Гельсінської групи, про що пишуть у книжці «Опозиція в Україні» Ю. Данилюк і О. Бажан?

— Ну, мені пояснювали, що якби я був в Україні, то, безумовно, поділяв би засади УГС.

— Уже згадані раніше Д. Вєдєнєєв і Ю. Шаповал наводять слова, сказані батьком вам у жовтні 1947-го: «Юрку, ми не мстимося за наші родини, ми боремося за те, щоб раз і назавжди повалити цей страшний антинародний комуністичний режим».

— Смисл той, але батько сказав не так: «Юрку, ми боремося не для того, аби помститися, а щоб більше такого нелюдського ладу не могло у світі існувати». Оце його справжні слова.

«Це не та Україна…»

— Як ви ставитеся до того, що деякі колишні вояки, наприклад, Петро Дужий і Василь Кук (він взагалі — останній командир УПА), після арешту публічно відцуралися від свого минулого, а сьогодні знов пишаються участю у визвольному русі?

— Василя Кука я добре знав під псевдо Леміш. І він мені розповідав: його заарештували 1954 року, а у 1960-му він написав відому відозву («Активне співробітництво ОУН з німецькими фашистами перед Великою Вітчизняною війною та в її час призвело до страшного спустошення нашого краю, до величезних жертв, які український народ не зможе забути» і так далі. — Ю. Р.). Перед ним стояло три можливості. Перша — його розстріляють. Друга — співпраця з органами, а це означало, що він має когось видавати тощо. Третя — те, що він написав. Він вибрав цей шлях, тим більше, що, як він вважав, треба було попередити Захід, щоб не слали людей на вірну загибель, адже підпілля в Україні більше не існує. Я, до речі, сидів з тими, хто йшов із Заходу на поміч підпіллю.

І ще одне. Хто не побував у тій більшовицькій системі, тому легко судити і засуджувати… Одного разу у таборі у нас виникла дискусія на подібну тему. Хтось навів приклад: ось тобі дадуть мішок вагою 50 кілограмів, понесеш? Понесу. А дадуть 70? Впадеш. Так і з цим. Хтось вистояв п’ять, десять, п’ятнадцять років, а на шістнадцятому — зламався…

— Що дало таку силу духу вам?

— Я пам’ятав слова батька і знав, що рано чи пізно ця влада буде повалена. Єдине, що багато хто з політв’язнів не сподівався дожити до цього часу. Але Бог дав нам можливість побачити це на власні очі. (На жаль, сам Юрій Романович у таборах і тюрмах осліп. Мені стало моторошно, коли він, аби дізнатися, котра година, відкинув скло звичайного, на перший погляд, годинника і помацав стрілки… — Ю. Р.).

— Сьогодення вас радує?

— Ні. Отой Коваленко, який пропонував віднести листа батькові, мені сказав: «Знаєш, Юрко, незалежна Україна буде. Тільки не така, як ви, націоналісти, собі уявляєте». Я тоді на ці слова уваги майже не звернув, але тепер розумію, що вони вже тоді готувалися, аби скомпрометувати саму ідею незалежної України. Сьогодні це не та Україна, за яку боролися мій батько та інші патріоти.

— Вам не прикро, що Україна майже розколота на дві частини?

— Але ж вона не була такою п’ятнадцять років тому! Коли на початку 90-х страйкуючі шахтарі Донбасу приїздили за підтримкою до наших гірників і виступали на мітингах, то вони перепрошували, що не знають української мови. (Між іншим, російську мову у Львові я чув частіше, ніж українську в Харкові. — Ю. Р.). А сьогодні бачите що? З людьми попрацювали, тепер на заході України для них живуть «бандерівці». Але і з іншого боку є такі, які називають тих, хто на Сході, «червоними», більшовиками тощо. Тобто з обох боків «підливають» добре.

— Якщо не секрет, яка у вас пенсія?

— 450 гривень плюс доплати як Героєві України (цим званням В. Ющенко нагородив Ю. Шухевича 2006 р. — Ю. Р.) і за особливі заслуги. Разом виходить близько 1500 гривень.

— Останнє запитання. Ви часто одягаєте відзнаку Героя України?

— Не часто, бо вона мені нагадує Героя Радянського Союзу, навіть зірка така сама. Могли б і щось інше придумати.