Війна зриває маски, або Люди, як вони є

Війна для простих людей — це завжди велике лихо! Вона несе руйнування та смерть… словом — суцільне горе.  Але ж війна також  зриває маски з людей і вони перестають один перед одним такими, як вони є… Одні готові прийти на допомогу, ризикуючи навіть власним  життям, а інші — здатні на все заради себе. Хто з них правий? Хтозна…

Попутник

Ми з колегою повертались з Закарпаття, де були декілька днів по ділах. На одній із станцій провідник підсадив до нас в купе чоловіка, який теж їхав до Харкова. Де який час ми з інтересом розглядали один одного… Ні, в його або нашій зовнішності, що привертало би зайву увагу, нічого не було. Але на той момент будь яка людина, яка наважилась їхати в східному напрямку, автоматично привертала увагу. А якщо кінцевий пункт призначення був Харків… це викликало відверте здивування. Була середина березня — на півночі та сході Украйни йшли запеклі бої. Маріуполь вже більш двох тижнів знаходився в блокаді. Київщина, Чернігівщина, Сумщина, Харківщина та Луганщина потерпали від нескінченних авіа-нальотів, артобстрілів і атак. В містах відбувались  вуличні бої. В Харкові російські війська впритул підійшли до міста з півночі та сходу і облаштувались на околицях. Не здобувши миттєвої перемоги, на яку очікували, вони почали обстрілювати місто з усього, що в них було, мабуть, ставлячи за мету – зруйнувати вщент непокірне місто. На вулицях діяло безліч диверсійних груп. З Харкова текла нескінченна ріка з тих хто кинувши все бажав як найшвидше вибратись з цього пекла. Не дивно, що людина, яка наважилась з відносно безпечного заходу України їхати на схід, привертала увагу. Тільки дійсно вагомі причини могли змусити це зробити. Але, як з’ясувалось пізніше, особистих причин ризикувати своїм життям у чоловіка не було…

Тікаючи від війни…

Коли наш попутник, дізнався про те що ми журналісти, він де що розповів про себе і причину своєї небезпечної подорожі. Андрій, так його звали, мешкав в одному  з районів Харкова. З початком війни він та його родина, як і багато харків’ян, оселились у підвалі свого будинку. Спостерігаючи крізь навколо людське горе він почав допомагати людям чим міг: кому купляв та приносив продукти, кому ліки, когось брався підвести на своїй машині… Через два – три дні Андрій, сам того не помітивши, майже цілими днями крутив кермо свого автомобіля, доставляючи містян  до залізничного вокзалу. В перші дні війни, в Харкові, за те щоб довезти до вокзалу, де які перевізники просили до 200 доларів США… Багато у кого таких грошей не було. Але Андрій, разом з однодумцями, робили це безкоштовно.  Незважаючи на постійні обстріли та бомбардування, він що-дня допомагав врятуватись десяткам сімей! Волонтерство Андрія продовжувалось майже тиждень, доки в будинок, де перебувала його сім’я, не потрапила ракета… Андрій разом з родиною, за мить залишившись на вулиці в мороз, був вимушений шукати притулок… Так вони опинились на Закарпатті. Тепер Андрієвій родині допомагали волонтери… Вони поселили родину у небайдужих людей, які дозволили безкоштовно жити в їх будинку . Тут вже мешкало декілька родин які також тікали від війни.

Їх дуже лякають звуки вибухів…

Якось в ранці, молода жінка, що мешкала з чоловіком в сусідній від Андрія кімнаті, поскаржилась на те, що тікаючи з Харкова вони геть забули про свого собаку, який залишився в зачиненій квартирі, і звільнити з западні його нікому – всі їх знайомі та друзі, з її слів, теж поїхали з міста. Андрія вразило те, що  жінка переймалася, навіть, не долею живої істоти, майже члена родини, яка залишилася без їжі, під обстрілами на самоті, а те, як, зі слів Андрія висловилась сама жіночка, в разі як  собака помре ,то неприємний запах  зіпсує речі і коштовний ремонт в квартирі…  Її чоловік навідріз відмовився ризикувати своїм життям і повертатись, навіть заради квартири, тому вона шукала людину яка  погодилась би поїхати до Харкова. При цьому собаку везти до них було не треба, він, собака, з міркувань жінки, міг би стати завадою при перетині кордону… Тварини треба було здихатись – віддати волонтерам або ж випустити на вулицю… Таку долю власниця вбачала для свого пітомця. Дружина намагалась відмовити Андрія. Казала, що це не його діло та не його  відповідальність. Деякий час чоловік вагався, але ввечорі він вже сідав на потяг який прямував до Харкова, а за мить відкрив двері нашого купе…

Під кінець подорожі ми переймалися долею французького бульдожки не менше за Андрія. Тому, коли разом чекали закінчення комендантської години сидячи в залі очікування Південного вокзалу, домовились в вечорі подзвонити один одному. Цілий день думки повертали мене до бідолашного собаки. Найприкріше те, що ця історія ні є виключенням. Я навмисно не називаю прізвисько тварини, бо така доля спіткала чимало домашніх улюбленців… в минулому звісно, бо коли почалась війна, для окремих господарів вони миттєво стали на заваді. Харківський волонтер Дмитро розповідав чимало випадків,  як їм доводилось рятувати домашніх тварин які опинилися в полоні за зачиненими дверима квартир, де вони перебували під час обстрілів голодні та налякані. В вечорі я зателефонував Андрію, як ми і домовлялися і з жартом запитав – Як справи у полоненого? — маючи на увазі собаку. – Ніяк… — сухо відповів він.

Ветеринар Євген, коментуючи згодом цей випадок розповів, що для тварин, особливо собак, втрата хазяїна — дуже великий стрес. А ще, їх дуже лякають звуки вибухів. Він припустив, що скоріше за все у тварини не витримало серце.