Волонтери: до евакуації потрібно готуватись

Кожний виїзд евакуаційних екіпажів — це, без найменшого перебільшення, подвиг, бо не знають, чи все буде добре, чи повернуться вони живими та здоровими.

Сьогодні виїзд був вдалий: люди і дворовий пес Амон з с. Пристін дісталися Харкова цілістю та безпекою.

Євгеній Іванович все життя працював на землі – комбайнером, трактористом, водієм, жив у власній хаті разом з жінкою (вона колись була головним економістом місцевого господарства).

«Хата наша ціла. Поки що. Вона на відшибі стоїть, мабуть, тому й ціла, — розповідає чоловік, — мабуть, «сусіди» просто пошкодували снаряд на нашу хату… Господарство було… Зараз ось один Амон лишився… Не виїжджали, бо чекали, що ось-ось налагодиться. Остання крапля – вчора розбили пошту…»

Подружжя у Харкові не має де зупинитися, тому їх тимчасово поселяють до гуртожитку, а Амон — теж тимчасово — вирушає до притулку для тварин. Поки що пенсіонери не знайдуть притулку, де їх приймуть разом із вірним Амоном.

Тетяну ця ж команда вивезла ще у лютому. Красива жінка, статна, не скажеш, що їй близько сімдесяти.

-Хата ще стоїть, але й дивись розвалиться, живу у доньки в Харкові. Але мізками щодня вдома, — розповідає свою історію Тетяна. — Виноград там залишився, 37 кущів. Картопля не викопана, такі сорти, яких немає ні в кого. Були із подругою у Вінниці, потім повернулися. Наприкінці травня поїхали посадили картоплю. І вродила. Якось потрібно поїхати зібрати врожай.

Тут волонтер, який не хоче себе називати, дивлячись на моє здивоване обличчя, прокоментував: «Так, таких людей багато. Ми не одразу розібралися: вивозимо одну й ту саму людину два — три — п’ять, двадцять п’ять разів, як таке може бути? Виявляється, евакуйовані громадяни правдами та неправдами повертаються, навесні – щоб засадити городи, восени – щоб зібрати врожай. Приїхати вони якось приїхали, а виїхати — звуть нас».

У Ганни в селищі неподалік кордону була квартира. Стало дуже небезпечно, ось усі й виїхали.

«Душа не на місці, тому поїхала подивитися, що і як. Виявилося, квартира розграбована, вікон немає. Натомість рахунки за доставку газу приходять регулярно», — сумно зауважує жінка.

Світлана із села Лісова Стінка до повномасштабної війни працювала вихователем у дитячому садку. Був приватний будинок, господарство – кури, гуси. У жовтні буде рік як виїхала.

«Не виїжджали, поки вдома не стали розбивати, — пояснює вона, — є дві доньки, які живуть у ближньому зарубіжжі, але я нікуди не хочу, Україна – моя країна».

Поки розмовляли з людьми, черга на реєстрацію в транзитному центрі розсмокталася — люди роз’їхалися по нових тимчасових місцях проживання.

Координатор по роботі із евакуйованими громадянами БО «Координаційний Гуманітарний Центр» Алла, симпатична дбайлива блондинка, зауважує: буває, щодня привозять кілька десятків людей, буває 40-50.

«Зустрічаю людей, поселяю. Якщо людям ніде жити, даю місця у гуртожитках — маю базу. Вони тут отримують гуманітарку – подушки, ковдри, іноді – продукцію для гігієни, продукти харчування, окуляри.

В основному це люди у віці 70-75+ і вище».

Алла каже, що є постійна необхідність у постільній білизні, подушках та ковдрах, посуді — тарілках, каструлях, сковорідках. Центр із вдячністю прийме від громадян всі ці предмети необхідності. Телефонувати за тел.: 067-835-28-87.

«Найчастіше люди виїжджають із якимись особистими речами, одягом, продуктами — картоплею, капустою, морквою, консервацією, навіть з гуманітарними консервами, яким не один рік, простроченими. Прихоплюють килими, — розповідає досвідчений волонтер Олег, до війни він був соціальним працівником і має досвід спілкування з людьми похилого віку, — евакуюватися потрібно заздалегідь, взяти дійсно потрібні речі, а не що попалося під руку, домашніх улюбленців, знайти місце, а не досиджуватися до такого, що і зібрати вже нічого – хата згоріла, і не наражати на небезпеку і себе, і нас. Я їм говорю: альбоми фотографій беріть, вони не розуміють. Це пам’ять – речі можна придбати, секонд-хенду повно, волонтери допоможуть, а пам’ять не купиш.

Ті, що раніше виїжджали, зараз часто просять, щоб заїхали на квартири і привезли фотографії. Але ми туди вже не можемо заїхати. Ще буває: ми приїхали, а вони передумали. Або родичі втрачають зв’язок на 2-3 місяці, дають нам адресу, ми приїжджаємо. А вони: ми вас не кликали.

Як правило, це люди похилого віку, звикли до своєї хати, майно їх тримає, господарство. Вони не «ждуни». Поки до хати чи двору не прилетить, тоді вони починають збиратися. Усіх попереджали: людоньки, виїжджайте, потім ми не матимемо такої можливості, нас можуть не впустити військові. Ось із Куп’янськом така година настала…»

Закінчувати розмову на сумній ноті не хочеться, тому питаю Аллу про якихось незвичайних переселенців. «Були такі, — сміється дівчина, — душ сто в одному фургоні: кури, гуси, кози, видри, хом’ячки… Щоправда, їхні господарі заздалегідь підготувалися і зняли десь за містом приватний будинок із подвір’ям».