Зліва Андрій з сином Дмитром, поряд Олексій и справа Максим
Мікрорайон Горизонт — один з найперших постраждав від війни. Біля двох місяців він знаходився під постійними обстрілами, відрізаний від будь-якої допомоги: газопостачання було припинено, води не було, а їжу та ліки не завозили. Лише завдяки зусиллям деяких небайдужих мешканців район зміг вижити…
Майже півтори тисячі пакетів, вагою біля десяти кілограмів кожний, щотижня отримують всі бажаючи родини мікрорайону Горизонт.
«Сейчас мы дошли до уровня, когда компания WCK (World Central Kitchen – Міжнародна гуманітарна організація (прим. автора) привозит нам продуктовые наборы, — розповідає волонтер і мешканець Горизонту Олексій. – Мы с Димой, — Олексій вказує на сидячого поруч Дмитра, — ездили к ним на переговоры и договорились. Завтра мы ждем очередной подвоз на весь микрорайон – это 1458 пищевых наборов!»
Зараз у хлопців є, навіть, запас продуктів про всяк випадок… А колись не було зовсім нічого…
Горизонт опинився у блокаді
Мікрорайон Горизонт розташован на перехресті окружної дороги та траси до Ростову, яка пролягає через Донбас. До речі, це відобразилось і на місцевих топонімах — одна з тутешніх вулиць називається Велика Кільцева, а інша – Ростовська. Вже в перші години війни, вранці 24 лютого, росіяни підійшли впритул до Горизонта, мешканці могли бачити їх з вікон своїх квартир, і облаштувалися біля дороги до Ростову, мабуть, плануючи взяти її під свій контроль. А в двох кілометрах від мікрорайону, у селищі Мала Рогань, яке добре видно з вікон будинків, розташованих на східній стороні, зосередилась артилерія, важка техніка та особистий склад Російських військ:
«С Малой Рогани Военные РФ, подъезжали через сады поближе и практически в упор расстреливали Горизонт из гранатометов, танков, «Градов»…», — розповідає Дмитро, вказуючи в бік Дробицького Яру.
Майже два місяці мікрорайон був під постійними обстрілами і бомбардуваннями. Не зважаючи на те, що з того часу, як українські військові вибили російських солдат з Малої Рогані та сусідньої Ольховки минуло майже три місяці, а мешканці мікрорайону, разом з комунальниками, вже встигли навести лад на вулицях, все одне, і досі багато чого нагадує про те пекло, яке довелось пережити місцевим. На в’їзді до мікрорайону чорною плямою кидається в очі величезна воронка від авіаційної бомби, неподалік розташовані зруйновані магазини, а трохи далі, у дворі, стоїть понівечена автівка, поруч з якою височіє шістнадцятиповерхівка в якій, після влучання ракетою, майже повністю зруйновані декілька верхніх поверхів…
«Магазин разбомбили в первую же неделю. Мы не могли ни выехать с микрорайона, ни въехать…», — згадує місцева мешканка Ірина.
Весь час, доки тривали обстріли, дістатися району можна було лише по одній дорозі, яку згодом місцеві прозвали – дорогою життя! Але вона в одному місті добре прострілювалася і той, хто наважувався нею скористатися, негайно перетворювався на мішень. Тому їхати до Горизонту мало хто наважувався. Зі слів Дмитра, навіть поліція туди не ризикувала заїжджати. Лише комунальники приїздили забрати сміття та зашити фанерою вибиті вікна. По суті, мікрорайон опинився у блокаді: газопостачання припинено, води нема, продуктів і ліків теж. Більшість мешканців евакуювалися в більш безпечні міста.
Олексій і ще декілька мешканців переховувалися у підвалі будинку. Опинившись в скрутному становищі, хлопець почав дзвонити усім волонтерам, про яких чув, але, за словами Ірини, ніхто не наважувався приїхати до них: «Месяц сюда никто не приезжал», — уточнює вона…
Як би не вони…
В цей же час ще декілька місцевих хлопців прикладали зусилля для того, щоб вижити і допомогти вижити своїм сусідам. Але, на ту мить, вони ще не знали, що по суті займаються однією справою. Кожен був сам по собі. Багато хто з них до війни, навіть, не спілкувався один з одним…
Дмитро, з його слів, на початку війни вивіз своїх рідних з Горизонту, а сам повернувся. Став чим міг допомагати безпорадним сусідам: води принести або продуктів чи ще шось…Після того, як снарядами було зруйновано супермаркет та аптеку, військові, які знаходилися на мікрорайоні з самого початку бойових дій, з дозволу власників роздавали продукти та ліки мешканцям. Дмитро брав собі і для сусідів. Незабаром про нього дізнались інші мешканці, які потребували допомоги і стали телефонувати та звертатись до Дмитра за поміччю. Згодом деякі мешканці, які покинули мікрорайон, знаючи чим займається Дмитро, почали дзвонити йому і пропонувати свою допомогу – везли хто що міг Дмитрові, а він вже роздавав серед інших. Так і почалась його волонтерська діяльність, а Дмитра стали називати Волонтером:
«Люди меня начали называть волонтером и передавать мои контакты через соцсети…», — розповів Дмитро.
Йому першому серед місцевих активістів вдалося домовитися про суттєвий обсяг гуманитарки, в цьому допоміг його знайомий, Валерій, теж мешканець Горизонту, який вмовив своїх друзів волонтерів привести до небезпечного мікрорайону продукти харчування. Дмитро з однодумцями прийняли їх і зберігали в місцевій школі. Пізніше Дмитро познайомився з Сергієм, який теж допомагав людям чим міг. Доречи, це їх і об’єднало. На той час Сергій вже облаштував під склад підвал одного із будинків. С того часу Дмитро теж складав здобуті ним продукти та ліки у Сергія.
Сергій, який більше десяти років віддав службі в силових структурах, звістку о нападі росіян отримав на Волині, де був по роботі. Він першим же потягом від’їхав до дому, в Харків, бо тут залишились мати і племінник. Евакуювавши їх в безпечніший район міста, він, не вагаючись, повернувся до своєї оселі, бо там залишались старенькі сусіди, які не могли про себе подбати:
«В соседнем подъезде жили люди с ограниченными возможностями – слепые, и они не могли, элементарно, выйти на улицу и найти еду… Я человек верующий и не мог оставить их один на один со своей бедой, поэтому и остался на районе помогать старикам, так как понимал – они никому не нужны.», — пояснив свій вчинок Сергій.
Згодом, зі слів Сергія, завдяки 92 бригаді (військові ЗСУ, прим. автора) вони змогли організувати продовольчий склад у підвалі будинку, для усього району, а сам Сергій залишився жити у підвалі, щоб мати можливість не тільки розносити продукти по квартирах, але і видавати їх тим, хто прийде сам. Потім їм стали допомагати волонтерські організації. Разом з Сергієм та Дмитром ризикував життям Максим. Вдома у нього залишалась мати та прикутий до ліжка батько. Але Максим щодня допомогав вижити іншим мешканцям. Досить часто хлопці були на межі життя та смерті…
«Иногда, во время обстрелов, несешь пакеты и не знаешь – добежишь до соседнего подъезда или нет…», — згадує Дмитро.
До хлопців долучився ще один Сергій. Він, доки його квартира була ціла, теж мешкав на Горизонті. Його благодійна діяльність почалась с того , що він вийшов до військових та спитав – чи не потрібно їм чогось?
«С этого все и началось. -каже Сергій, — вещи носили, еду носили, купаться водили к себе домой — а дальше понеслось… Пакеты разносили с продуктами, договаривались, чтоб цистерны с водой привозили, сами ездили на источники набирали, людей вывозили на своих машинах…».
Навіть після того, як квартира Сергія була розтрощена вибухом і чоловік переїхав жити на інший район до знайомого, він продовжував допомагати мешканцям Горизонту. Маючи можливість, він теж поповнював запаси на імпровізованому складі. Також хлопцям допомагав Володимир. Вдома він дбав про стареньку бабусю та хвору матір і знаходив час допомагати іншим. Так хлопці об’єднались навколо спільної мети і допомагали виживати мешканцям Горизонту у найтяжчі часи – коли до мікрорайону ніхто не наважувався їхати. Коли постачання продуктів на Горизонт налагодилось, Дмитро та Сергій вирішили припинити діяльність їх складу, бо не вбачали подальшої потреби в ньому.
… Згодом, у Олексія діла пішли в гору. Його наполегливість почала приносити результати і до підвалу, по троху, стали надходити продукти. Одним з найперших, хто наважився привезти суттєвий об’єм гуманітарної допомоги до них, був харківський волонтер Андрій, більш відомій в волонтерських колах за прізвиськом Самурай:
«Он приехал со своим другом, на двух легковушках, которые были забиты под крышу… — згадує Олексій, — Самурай, помимо прочего, привез готовую еду, за что ему отдельное спасибо, так как на тот момент было проблемой — не то, что приготовить пищу, а даже разогреть готовую. Самурай был с нами долго –спасибо ему !», — завдячує Олексій.
Коли обстріли почали вчухати, до Горизонту повезли гуманітарку волонтери. Запаси зростали, а разом з ними і обсяги благодійності. Тепер Олексій з командою мали змогу допомагати не тільки мешканцям свого будинку але і сусідніх. Якось Олексій познайомився з Андрієм, який разом зі своїм сином-школярем Дмитром, теж допомагали людям. Дмитро, не зважаючи на те що йому лише 16 років, не раз ризикував своїм життям розносячи їжу. Згодом Олексій, Андрій та його син об’єднались і стали працювати разом. Трохи пізніше до них приєднався Максим. Зараз, за потреби їм допомагають Сергій та Дмитро.
Мабуть, кожен може спробувати оцінити той внесок, який зробили ці прості хлопці для виживання свого мікрорайону, але найкраще, на думку автора, це зроблять ті мешканці Горизонту, які тоді там боролись за своє життя:
« Они нас с первого дня кормили, — каже мешканка мікрорайону Олена, — если бы не они… бомбили, не бомбили, а ребята пакеты в руки — и побежали».
Більш категоричним був мешканець Горизонту, Дмитро: «Если бы не ребята, которые помогали этому району, я думаю, у нас на кладбище было бы больше могилок!»