З початком війни багато Українців, особливо Харків’ян, були змушені кинути все і рятуватись від війни. Дехто, навіть, не знав — куди він їде? Чимало наших земляків опинились на Буковині. Серед них і героїня цієї історії. Завдяки Харківському Пресс-Клубу, який влаштував для журналістів з всієї країни, прес-тур «Громади Буковини в умовах воєнного стану. Виклики та досягненя», у нас з’явилася можливість поспілкуватися з людьми та представниками бізнесу, які переїхали до Чернівецької області і перенесли туди виробництво, а також представниками місцевої влади і дізнатися – як вони взаємодіють один з одним? Що робиться зараз? І які плани на майбутнє?
Рішення кинути все і поїхати прийшло не одразу…
Вранці 24 лютого Марина Зіссер, яка мешкала з чоловіком Максимом та маленькою донькою Амелією у власному будинку в Зміїві, що на Харківщині, прокинулась від якогось моторошного звуку. Вона вийшла на двір. Незрозумілий звук лунав зі сторони Харкова, але було не зрозуміло – що це? Відповідь прийшла, коли, майже над самісінькою головою жінки пролетіли декілька військових літаків. Приблизно о п’ятій ранку Марині прийшло повідомлення від її подруги, яка мешкала в Чугуєві. Вона попереджала, що в них коється суцільний жах і Марині, разом з родиною, треба негайно тікати… « Был страх и паника, — згадує свій психологічний стан Марина, — ми не знали — что делать? Разум отказывался принимать действительность… Днем стали доноситься звуки взрывов, а ночью через Змиев проехала военная техника.» Але рішення кинути все і поїхати прийшло не одразу. Зі слів Марини, з одного боку, вона розуміла, що не витримає такого напруження, але ж з іншого стримувало те, що нікуди було їхати – на заході нікого не було. Врешті решт вирішили їхати до Львову: «Мне стало известно, что во Львове беженцев расселяют в школах и детских садиках, я была готова спать на полу — только бы в безопасности», — згадує жінка.
Весь путь нас супроводжувало добро
Те, як родина діставалася Львову, краще не згадувати… Подорож, зі слів Марини, зайняла майже дві доби. Спочатку до Харкова на електричці. На Південному вокзалі доля роз’єднала Марину с чоловіком – вона с донькою сіла на потяг до Львова, вірніше, її туди затягли військові, які контролювали посадку на потяг, а чоловік, зі своїми батьками, залишився чекати наступний потяг. Як тільки жінка опинилася в вагоні почались вибухи, які не вщухали до самої столиці: «Взрывы сопровождали нас до самого Киева, — згадує жінка, — а в самой столице, было страшно, только от осознания того, что мы в Киеве…» Але ж неприємності тільки починались… Несподівано потяг змінив кінцевий пункт призначення і тим, хто їхав до Львову, довелося зійти в Ковелі. Тут у Марини, з її слів, сталася істерика, але ж люди заспокоїли її і привели до тями. Після тривалого очікування, прибула швидкісна електричка, яка і довезла Марину з донькою до Львову, але їхали вони сидячи на підлозі… Дяка, що один чоловік поступився своїм місцем для маленької Амеліі. У Львові мандрівниць чекали нові випробування… Не зважаючи на те, що доки вони добиралися, за допомоги друзів родича, їм вдалося домовитись про житло, вони опинилися на вулиці… Бо потяг прибув майже о третій ранку – в місті комендантська година, а на вулиці мороз. Перше, що спало на думку жінці – це влаштуватися в кімнаті для матерів з дітьми, але ж це виявилось неможливим: «Какая там комната, — каже Марина, — людей было столько, что даже в здание вокзала попасть было не возможно. На улице стояла металлическая бочка в которой горел костер – даже к этой бочке было не подойти, а дочка замерзла уже настолько, что начала плакать…» Але, як кажуть, нема лиха без добра! «Весь путь нас сопровождало добро», — впевнена Марина. З самого початку, зі слів жінки, коли старенькі батьки, чоловіка не змогли доїхати з Основи до Південного вокзалу електричкою (вона не зупинилась на станції), і ситуація здавалась безвихідною, бо батько чоловіка не міг самостійно пересуватися, несподівано знайшовся таксист, який дізнавшись, що вони запізнюються на потяг, відвіз їх до залізничного вокзалу, не взявши за це, навіть, грошей. В Ковелі їм постійно допомагали волонтери. У Львові також, коли вже здавалось , що ситуація безвихідна, до них, почувши як плаче дівчинка, звернувся хлопець. Він підказав до кого зателефонувати. Через годину, Марину з дочкою зустріла господарка квартири. Амелія заснула. В цей же день приїхав і чоловік – родина знову возз’єдналася. Але було зрозуміло що це лише тимчасовий прихисток.
Поїхати за кордон Марина так і не наважилась: «Я не решилась ралучить семью», — каже жінка. В цей момент стало відомо, що підприємство, на якому працював Максим теж планує перенести виробництво з Харкова на захід країни – так родина Зіссер, наприкінці березня, опинилась в місті Хотин Чернівецької області.
Буковина
Чернівецька область с самого початку активно приймала людей які тікали від війни. За словами Миколи Гуйтора, першого заступника голови Чернівецької облради, на початку війни кількість переселенців перевищувала 100 тис. людей. Зараз, в області, перебуває біля 100 тис. офіційно зареєстрованих переселенців, серед яких чимало харків’ян. Багато хто з них мешкає в комунальних установах. Також, до чернівецької області було релаковано багато дитячих будинків сімейного типу та комунальних закладів – Це досить вагоме навантаження для області, — зазначає Гуйтор. Але ж труднощі їх не лякають, навпаки, місцева влада заохочує бізнесменів переносити підприємства, а разом з ними і людей до них. Для цього, за словами Миколи Миколайовича, органи місцевого самоврядування та виконавчої влади створюють умови… Був створений гуманітарний хаб, через який допомога розподіляється не тільки серед вимушених переселенців які мешкають в межах Чернівецької області, але і доставляється в інші області країни, які мають в цьому потребу, а також і Збройним силам. В області, вже зареєстровано два індустріальних парки (територія на якій створені спеціальні умовами для бізнесу, серед яких: звільнення від ПДВ, нульова відсоткова ставка на земельний податок, мінімальна ставка за оренду нерухомості, та інше, прім автора). «Енергія Буковини» — цей парк розташований біля Дністровської гідроелектростанції, що надає змогу знизити ціну на електрику для підприємств. Ще один — «Хотин — Invest» у Хотині, до якого і приїхала Марина з родиною, бо сюди, в рамках державної програми релокації бізнесу, перемістила свої потужності Харківська компанія з виробництва велосипедів «VELOTRADE», працівником якої є чоловік Марини. Зараз на території Хотинської громади, за словами місцевого мера Андрія Дранчука, розташовано шість релокованих підприємств, два з них, найбільші, з Харкова. Загалом в Чернівецькій області нараховується біля півсотні релокованих підприємств, що найменш, десять з них із Харкова.
Родині Зіссер надали кімнату. Як розповіла представниця місцевої ради Любов Петрова, до війни ці приміщення створювали для осіб, які постраждали від домашнього насилля. Зараз їх використовують для розміщення переселенців. Окрім вже існуючого житла Хотинська мерія, на території колишнього притулку, ремонтує ще одну будівлю, в якій буде облаштовано 17 кімнат. Левова частина з них, за словами Любові, буде передана для розміщення родин працівників релокованих підприємств. Кожна кімната розрахована на родину з двох – трьох людей і нагадує номер в готелі, зі свіжим ремонтом і новими меблями. В кожній кімнаті є душова і туалет, а також, за словами Любові, буде встановлена мікрохвильова піч та чайник. «Звісно що такі кімнати є кращими з того що є і на всіх їх не вистачить», — зауважує Любов, але, за її словами, жодна родина не залишається без житла — Хотинська громада продовжує працювати над тим, щоб мати можливість надати прихисток тим кому це необхідно. В області також не зупиняються на досягнутому: «Ми розуміємо, що по переду буде ще одна хвиля переселенців і готуємось до цього, — каже перший зам голови Чернівецької області – готуємо одяг, їжу, житло… налагодили співпрацю з різноманітними міжнародними благодійними організаціями: червоним хрестом, ЮНІСЕФ, та іншими».
Неможливо звикнути до розлуки
Майже наступного дня, після приїзду родини на нове місто, Максим пішов на роботу. Батьки Максима деякий час ще мешкали у Львові, а потім повернулись до Харкова. Марині на новому місті подобається, але… «Все нравится – новый ремонт, матрац, техника, душ…», — каже вона. Лише одна обставина не дає заспокоїтись: «Я не чувствую себя дома! — зізнається жінка, — Мне не хватает здесь моей семьи: мамы, папы и брата, которые сейчас под аккупацией. Не важно где мы живем и в каких условиях, ко всему можно привыкнуть. Но только не к разлуке. Мы могли бы назвать своим домом — любой дом, в котором мы были бы вместе. Но нас разделила война».