Життєвий шлях від музиканта до бійця-гвардійця

Життєвий шлях від музиканта до бійця-гвардійця. Оповідь про важку ношу та чисту совість. Думки про колір, що тішать надію про мирне буття.

Наступною автівкою була наша, вікна відкриті, їхали впритул, всю розмову гарно чути. Так само тактовно спілкуючись та швидко перевіривши все необхідне, ми проїхали той блокпост. Це було влітку 2023 року. Спека, ні хмаринки на небі, жвавий рух, але посмішка бійця в бронежилеті з автоматом в руках була щирою. Вже згодом ми поспілкувалися сам на сам.

То ж знайомтеся, Едуард Пирогов, позивний «Ахмед», стрілець-санітар одного з бойових батальйонів 5 Слобожанської Бригади НГУ.

То скорочення від виразу «ах, який медик». Якось швидко вигадалося, хтось з хлопців так вигукнув. А ще ж борода колориту додала.

Ахмед був призваний до лав гвардійців взимку 2022 року. Коли із побратимами розселялися по полігонних бліндажах під час «курсу молодого бійця», то зимовий варіант бороди плюс спеціалізація однозначно й швидко закріпили таке східне друге ім`я нашого героя.

На свої 43 він не виглядає, здається молодшим, але напівсива борода наче мимоволі на щось натякає. Середня статура, нічого особливо войовничого, та привертають увагу очі — вони хитро посміхаються.

Історія життя Ахмеда досить стандартна: школа, інститут, робота, шлюб, діти, війна, що поділила життя на «До» та «Після».

 Війну зустрів у себе вдома. Живу на Салтівці, Харків, 602-й мікрорайон. Прокинулися від гуркоту, ну а далі все відомо. Сім`я навіть не розглядала можливості далеко кудись їхати. Відправив їх у перші дні до родичів поблизу від міста, а сам пішов у ТРО. В армії я не служив, то й автомат мені не дали, але я носив патрони та ходив на виходи, патрулювали територію, стояли на блокпостах, ховалися від «Градів», вчилися виживати. Прилітало дуже близько, по району, по під`їзду моєї квартири. Та все місто було під вогнем і бомбами. Всі пам`ятають, таке не забувається… А згодом військові почали брати організацію ТРО під своє крило, то мені сказали, що я вільний, позвуть як треба.

— Звичайно. Повістку в метро отримав. Пішов. Так я потрапив до НГУ.

— Не шкодуєш, що пішов? Що не згадав про проблеми зі здоров`ям, не намагався списатися?

 -Не знаю, як відповісти… Страшно було, але… В мене двоє дітей, старшій вже 22, вона самостійна, працює, може про себе подбати. А сину лише вісім. Якщо не я, то хто? Це в першу чергу — мій батьківський обов`язок. Я буду захищати свій дім, свою сім`ю. Якби хотів поїхати куди-небудь, було вже безліч можливостей… Ні, я буду тут!

Коли Ахмед останнього разу був у звільненні, половину дня катався з сином у метро, вчили станції.

 Бути з рідними — це підтримка та стимул. А Харків — найкраще місто, воно варте того, щоб за нього боротися!

Далі бесіда сама собою перейшла від власних дітей до дитинства нашого героя. Ахмед вчився у 14-й гімназії, у 72-й спортивній школі. Футбол, захоплення музикою. З тринадцяти років почав грати на гітарі, далі — рок-гурт «Шостий елемент», написання текстів та музики, два альбоми, участь у «Червоній руті» в Києві. Після одруження довелося більше працювати, творчість відійшла на другий план. Невдовзі група розпалася.

 Намагаюсь фокусуватися на позитиві, — у нашого героя з`являється посмішка, — хочу після війни працювати в таксі, сам на себе. Автівка і спілкування — то моє покликання, я так відпочиваю. А щодо думки, яка турбує… не знаю якого кольору машину шукати, — жартома додає Едуард.

Ахмед брав участь у бойових діях під Кремінною, у Серебрянському лісі, де отримав контузію в наслідок якої в нього посилилися проблеми зі спиною. Попри це не відмовився від наступного виїзду під Кліщіївку. Зараз готується до злагодження, а там чекає на наказ.

 Дуже багато всього відбулося, насичений видався рік. Пам`ятаю, як йшов із командиром роти (позивний Бойкий – авт.) до своїх під мінометним обстрілом. Несли на собі патрони, воду. Більше центнера на двох було. По снігу із такими «торбами» не побігаєш, а нам довелося… Пам`ятаю, як мене відкопували після прильоту, а тоді вже я відкопував. Під час самих подій в голові лише найпростіші думки — вижити. Вже після починаєш розуміти, що сталося. Я намагаюсь чесно робити максимум з того, що можу. Якби не дотягнув ті патрони, хто знає, як би діло повернулося. Але дотягнув… і ще дотягну.

Звичайна історія простого бійця, батька та чоловіка. На фінальне запитання про майбутнє бачення подій вже без посмішки каже: «Я згоден лише на Перемогу!»