Ірина + Олександр: тепер ми разом! Навіки разом! 

Їх історія почалася 15 років тому. У Харкові.

Ірина – молода перспективна важкоатлетка за клопотанням тренера поїхала на навчання до спеціалізованого спортивного закладу в обласний центр. Навчалася і паралельно працювала – підробіток знайшла на одній із харківських книгодрукарень.

Там і зустріла Олександра. Він — майстер виробничої дільниці, допомагав дівчині поліграфічну справу опановувати.

Як часто буває, виробничі стосунки переросли у щось більше. Зустрічі, побачення. Разом на роботі, разом після робочої зміни. І так місяць за місяцем… А потім їх шляхи розійшлися. У кожного своє життя, нові стосунки. Хоча ще кілька років залишалися на зв’язку. Зідзвонювалися. Вітали один одного зі святами, з днем народження. А потім – пауза…

Пауза, що затягнулася на кілька років. Та вони знову знайшли один одного. Через соціальні мережі. Були дзвінки, довгі розмови, бо кожному було що розповісти і було про що розпитати. Бо ж не чужі люди. Спільного багато. Ой як багато. А потім зустрілися. Були зустрічі у рідному для Олександра Харкові. Було побачення навіть на передовій.

Олександр пішов на війну у серпні 2022 року. Він – патріот, людина обов’язку. Не міг сидіти вдома, коли рашист розгорнув повномасштабний наступ на нашу країну.

Воює у складі 5-ої окремої Слобожанської бригади. Разом з побратимами тримав оборону на позиціях під рідним Харковом. Був на гарячому Бахмутському напрямку. Там мав осколкове поранення, контузію. Лікування у шпиталях, тривалий курс реабілітації. І знову у стрій.

 Ми з дітьми як могли підтримували Олександра. Передавали гостинці, приїздили у шпиталь. Як тільки відновили свої стосунки – то практично кожен день на зв’язку, — розповідає Ірина. – А минулої осені ми з донькою наважилися на відчайдушне – вирішили навідати нашого вояка прямо на бойових позиціях. Зібралися – і поїхали. Було коротеньке побачення із Сашою у підрозділі, де він несе службу. Бачилися недовго, а скільки емоцій, скільки радості.

А потім знову спілкування на відстані. Розмови телефоном, обмін СМС-ками. Вранці, вдень, вночі – спілкуються, коли у Захисника випадає вільна хвилинка.

Ось і той особливий телефонний дзвінок був пізнім вечором.

 Саша мені подзвонив вже об 11-ій годині вечора. Чую голос такий серйозний. І він з перших хвилин мені так рішуче: «виходь за мене заміж, доки ми зволікати будемо». Рішення побратися у нас визріло давно. Це було наше спільне і серйозне рішення, скріплене коханням. Тільки ось із візитом до відділу РАЦСу ми все відкладали. Та час зараз такий, що треба спішити жити. Цінувати кожен день і кожну миттєвість,– ділиться Ірина.

На підготовку до весілля у молодят була одна доба. Спішили встигнути. Хотіли, щоб ця подія була особливо святковою і урочистою, щоб запам’яталася.

Щоб було так, як прийнято: і ніжна сукня в нареченої, і весільний букет, і обручки, і келихи із шампанським, і поруч щоб найрідніші люди…

 І у нас все вийшло так, як хотіли. Я дуже завдячую добрій і чуйній людині, яка підтримувала мені словом, ділом, порадою. Це Ніна Захарова. У цей момент допомога Ніни Василівни була неоціненною. Вона мені щиро говорила: хвилююся за тебе так, ніби рідну доньку заміж віддаю. І це було дійсно так, — ділиться Ірина.

Спішив на омріяну подію у своєму житті і Олександр. Хоч дорога і недалека з його позицій до Барвінкового, але логістика у період війни складна. Автобусом, попутнім транспортом. З пересадками, а в дорозі хвилини здавалися вічністю. Боєць нацгвардії, який у всьому звик бути пунктуальним, вперше в житті запізнився. Не встиг доїхати до Барвінкового у призначений час реєстрації шлюбу. Запізнився на пару годин. Та весілля відбулося!

Керівник органу державної реєстрації цивільного стану Барвінківського виконавчого комітету міської ради Марина Хоружа зареєструвала шлюб Ірини Рибальченко та Олександра Полупана. У Барвінковому народилася нова сім`я.

Своїми планами новоспечене подружжя Полупан не ділиться. Там, де зараз перебуває нацгвардієць Олександр Полупан, особливо планів не побудуєш. Головне – вони вірять в краще. Вірять в Перемогу. Чоловік її здобуває у запеклій боротьбі з ворогом. А дружина буде його міцним тилом. Її щирі молитви за коханого – то надійний захист на всіх його бойових шляхах.

…А медового місяця у молодят не було. Який там місяць чи тиждень?! Вони побули разом тільки один день. Наранок військовослужбовець Олександр Полупан вже рушив у зворотню дорогу. Він мав бути у своєму підрозділі.

Його чекали у рідній 5-ій окремій Слобожанській бригаді. Чекали з вітаннями. Командири, побратими, хлопці, з якими він пройшов пекельними дорогами війни, щиро поздоровляли новоспеченого нареченого із весіллям.

Бажали молодому подружжю довгого щасливого сімейного життя на вільній українській землі під мирним небом.

 Мені було надзвичайно приємно чути такі теплі слова у підрозділі, який став для мене справжньою родиною. І я дякую за всі ці побажання, дякую своїм командирам, дякую моїм побратимчикам, які благословили мене у дорогу, які допомогали, підтримували. Дякуючи їм, нам з Іринкою вдалося офіційно оформити свої стосунки, — говорить Олександр.

До всіх теплих поздоровлень долучаємося і ми.

Щастя вам, Іринко та Олександре! Ви його заслужили. Ви йшли до нього довгим і непростим шляхом. Тепер ви разом. Навіки разом!