Слобожанський гвардієць про реалії війни та мрії після Перемоги

У п’ятдесят років вперше побував у Тибеті, подолавши за три дні п’ятдесят кілометрів навколо гори Кайлас. Коли харкв’янин Костянтин прийшов добровольцем до війська, позивний обрали швидко — Тибет. Тепер нищить окупантів у складі 5-ї Слобожанської бригади Нацгвардії України. Після Перемоги мріє повернутись до улюбленого хобі — теслярства та показати дружині китів, бо обіцяв.

Якщо на бойові позиції зайшли вп’ятьох, говорить гвардієць Тибет, стільки ж побратимів має і повернутись. Про це домовився з товаришами ще під час першого бойового виходу у Кремінній на Луганщині. Російські військові тоді атакували гвардійців щодня.

«Вони з шостої ранку починали обстріл мінометами. Зі всього, з чого можливо. Потім через пару годин припинявся мінометний обстріл і виїжджали танки — прямою наводкою. Танки та піхота — це все було одночасно», — пригадує Костянтин.

Тибет був за старшого, і в кожному з бійців був упевнений, як у собі.

«Я був впевнений, що кожен стоятиме, ніхто не відступить і не покине тебе. Для мене було важливо, щоб вийшли всі живі!» — наголошує Тибет.

В одному з боїв, згадує гвардієць, ворог вистежив позиції Сил оборони та закидав боєприпасами з дрону. Трьох найважчих поранених Тибет вирішив евакуювати. Півдоби відстрілювались удвох з бойовим побратимом, попри те, що і сам був поранений.

«Барабанні перетинки полопались і ребра були поламані. Вони намагались перевірити живі ми чи ні — скидами з дронів і з автоматів. Вони ліворуч і праворуч намагались. Ми відстрілювались, вдвох дочекались зміну і тоді вже планово почали виходити», — розповідає Костянтин.

Кліщіївка на Донеччині та Серебрянський ліс у Луганськкій області — там російським військовим кортить просунутись вперед. Гвардійці відбивають атаки. Бойовий побратим Тибета згадує, як той — важко хворий — чотири дні взимку при мінус двадцяти тримав оборону.

«І уже по виході на четверті сутки чи пяті, Костя пройшов метрів триста впав на сніг та каже: «Я більше вже не піду…» Винесли його до автівки евакуації, відвезли. Як потом з’ясувалось, у нього температура 40 та двостороння пневмонія. Але хлопців не покинув — залишився!» — пригадує той випадок офіцер на позивний Бур.

Дружба на фронті — мовчазна та надійна, говорить Тибет. У кожному з бойових побратимів упевнений — не підведе та не відступить. Коли під Кліщіївкою у Тибета не було сил йти далі, товариш потягнув на собі його рюкзак та автомат. Нині воїни товаришують родинами.

«Я подарував (родині друга – авт.) тарілки, дошки для нарізання. Мені подобається дарувати людям те, що я роблю. Я отримую від цього задоволення», — розповідає Костянтин.

У теслі за фахом Тибета і хобі відповідне — робити на токарському верстаті вази, тарілки, дошки з деревини.

З перших днів війни Костянтин волонтерив у Харкові. Забивали вікна ДСП на Північній Салтівці та у селищі Жуковського.

«Там в той час ми тільки поставили — прильоти. Мій телефон у людей вже у домашніх чатах був, я вже телефоном заміряв людям вікна, — жартує наш герой, — У мене була майстерня в районі одного з заводів, я там ручною паркеткою нарізав ДСП. Люди за це нічого не сплачували».

Добровольцем до Національної гвардії Костянтин прийшов у серпні двадцять другого. Зараз, розповідає гвардієць, виснажений більш фізично, ніж морально. Долати кілька кілометрові переходи все важче у його віці. Але наш побратим не здається.

«Я не хочу, щоб до мене приходили і диктували умови, як мені жити. Чому вони мають погрожувати моїй родині? Я пам’ятаю переляканих батьків, які у вісімдесят років мали ховатись у підвалі», — ставить крапку Тибет.

Повернутись до улюбленого хобі і пропадати годинами у власній невеличкій майстерні — післявоєнна мрія Тибета. Та показати дружині китів в океані, бо обіцяв!

5 Слобожанська бригада НГУ