Три харківські режисери підкорили глядачів Міжнародного театрального фестивалю у часі війни
Протягом 10-19 червня в Україні та світі відбувався XXIVМіжнародний театральний фестиваль «Мельпомена Таврії». Генеральний директор Херсонського музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша народний артист України Олександр Книга протягом двадцяти трьох років проводив цей масштабний фестиваль у гостинному Херсоні (облаштувавши вісім різноманітних сцен). Фестиваль фактично сформував українське обличчя сучасного міста, яке нині мужньо чинить партизанський опір загарбникам та чекає на звільнення воїнами ЗСУ. У середині червня Херсон завжди перетворювався на місто-фестиваль, і цього року О. Книга вирішив не коритися обставинам, а за допомогою «Мельпомени Таврії» говорити в усьому світі про Херсон як українське місто. Театри та засоби масової інформації Японії, США, Чехії, Польщі, Німеччини, Франції, Португалії та багатьох інших країн зверталися із цим меседжем до своїх глядачів і користувачів.
Фестиваль проходив мультилокаційно – містом-штаб-квартирою «Мельпомени Таврії» цього року став гостинний Львів. Всі театри міста Лева надали свої сцени для вистав, прес-конференцій та інших заходів фестивалю. Водночас з тим, десятки вистав були зіграні на підтримку українського Херсона на сценах театрів Києва, Дніпра, Житомира, Вінниці, Хмельницького, Тернополя, Рівне, Ужгорода, Кривого Рогу, Миколаєва, Чернігова… Частина програми фестивалю відбувалася у форматі онлайн-трансляцій на сторінці фестивалю або театру в соцмережах. У великій афіші драматургічної лабораторії «Мельпомени…» знайшли відображення як тенденція до глобалізації (творча зустріч з одним з найрепертуарніших світових драматургів Доном Нігро), так і загострена соціальність (зустріч із білоруським драматургом-опозиціонером Андрієм Курейчиком, а також знайомство з текстами українських драматургів, які сьогодні боронять батьківщину із зброєю в руках, зокрема, Віктора Янкевича).
Цього разу «Мельпомена…» проходила в форматі непризового фестивалю. Журі та експерти-оглядачі висвітлювали події з різних географічних кутів зору: кандидатки мистецтвознавства Світлана Максименко і Юлія Щукіна – зі Львова, знані театральні критики Олег Вергеліс та Юлій Швець – з Києва й Вінниці, Дмитрій Єрмалович-Дащинський з Варшави – про Донецький академічний театр (м. Маріуполь), який тимчасово переїхав до Ужгороду.
Глядачами вистав на львівських сценах була театральна громадськість, містяни та внутрішньо переміщені особи (для них перегляди були безкоштовними). Приміром, перед початком однієї з найкращих вистав фестивалю – «Коза-Дереза» Першого театру для дітей організатори заходу запитали глядачів хто з них звідки, і у відповідь почули: «Харків!» «Маріуполь!» «Мелітополь!» «Херсон!» За десять днів фестивалю театр дав естетичний відпочинок тим верствам суспільства, які найбільше потерпіли від збройної агресії на Сході та Півдні країни.
Тема Херсона поєднувала різні події фестивалю. На прес-конференції до відкриття фестивалю журналісти оплесками, зі сльозами на очах, зустріли відеокліп на пісню «Червона калина», за участі без перебільшення героїчних молодих акторів Херсонського муздрамтеатру, які нині вимушено перебувають в окупації. У рамках програми фестивалю Театр ім. М. Куліша провів трансляцію своєї засадниче важливої для розуміння нинішньої ситуації вистави «Ображені. Росія» за п’єсою опозиційного білоруського драматурга Андрія Курейчика (постановка Сергія Павлюка, 2018).
Студенти театрального факультету Харківського Національного університету мистецтв, актори столичних театрів та випускники факультету культури і мистецтв Львівського Національного університету, у час війни об’єднані у Львові у театр «Варта» відомим харківським режисером Артемом Вусиком і акторкою, перформеркою, балетмейстеркою Ніною Хижною, провели премєру перформативного читання «Херсон. Незламний».
П’єсу написав сам А. Вусик за матеріалами з новинних пабликів та Інтернет-мережі. Цей сорокахвилинний перфоменс – озвучений «живим» голосом віолончелі полілог мешканців Херсонщини, яким пощастило виїхати з окупованої території, їх сповіді та вражаючі історії порятунку.
Постановка підкупила найгарячішим сценічним відгуком на події, що відбуваються просто зараз. Артем Вусик наголошує, що війна на певний час позбавила його всього того, що він навчився робити, сцени, яку з таким трудом набув і облаштував у Харкові для свого театру «Нафта», проте, оговтавшись, він одразу почав працювати у Львові та написав і поставив вже дві документальні п’єси. Адже де б не була людина театру, театр лишається в ній самій.
Ширше тему війни – в усій країні – розглянув режисер Андрій Май у двомовній постановці «З війни» у Кьольнському драматичному театрі. Її теж побудована за принципом монтажу монологів, написаних у місяці війни драматургами Лєною Лягушонковою, Ольгою Мацюпою, Оксаною Савченко, Анастасією Косодій, Наталією Блок, Андрієм Бондаренком та Олесем Барліхом. Виставу грали німецькі та українські актори.
Одним з штрих-пунктирів фестивалю стала тема театру і війни. Раз по раз ми чули про те, що керівники і актори театрів, на сценах яких проходить фестиваль, — у лавах ЗСУ та тероборони (наприклад, у Львівському Першому театрі для дітей на війну пішли як директор Юрій Мисак, так і головний режисер Ігор Задніпряний, у Національному театрі ім. М. Заньковецької в ТРО — шестеро провідних акторів, на яких тримався репертуар).
Підтримуючи незламний Херсон, знаково подали свої «голоси» у багатоголоссі фестивалю театри міст, до яких війна вже принесла велику біду. Чернігівський академічний театр ім. Т. Шевченка показав прем’єру «Загадкових варіацій» Е.-Е. Шмітта, Луганський обласний музично-драматичний театр міста Сєвєродонецьк зіграв виставу «Хто я?» за М. фон Маєнбургом на сцені Дніпровського театру драми і комедії. Багатостраждальний Донецький драматичний театр м. Маріуполь провів відеотрансляцію однієї з кращих своїх постановок – «Маруся Чурай» Ліни Костенко.
Два українські театри Харкова, які від 24 лютого не мали жодної можливості не те що грати, а навіть проводити репетиційну роботу, також заявили про себе на фестивалю. Харківський Театр P.S. на чолі зі Степаном Пасічником показав у приміщенні Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса позачасово актуальну виставу «Ніч Гельвера».
В її основі – п’єса поляка Інгмара Вілквіста про трагічні обставини життя людей у Європі напередодні Другої Світової війни (а саме – про сумнозвісну «зачистку» фашистами однієї страшної ночі 10 листопада 1938 року всіх представників єврейської національності та розумово неповноцінних). Попри те, що єдиним акцентом, який змінив режисер вистави для показу «Ночі Гельвера» на «Мельпомені Таврії», стала зловісна літера, намальована на прапорі, вистава в цілому по-новому пролунала в контексті війни. Майя Струннікова (Карла) та Данило Карабейник (Гельвер) зіграли її, контрастніше виявивши дисонанс поміж справжньою любов’ю самотніх і знедолених людей та розпаленою люттю фашистів – пожежами та вибухами за хиткими дверима їх оселі. Протягом другої частини вистави глядачі не стримували сліз. Народна артистка України Ірина Швайківська (Львівський Національний драматичний театр ім. М. Заньковецької) після вистави наголосила, що лічені рази за життя переживала в театрі те, що відчула від перегляду вистави С. Пасічника: «Естетично довершена вистава, і акторське нутро режисер використовує у ній в повній мірі. Неймовірні враження, я давно такого не бачила в театрі! Я не могла заснути до другої години ночі… Переконана, що багато хто з акторів хоче працювати з таким режисером, як С. Пасічник…» Знана театрознавиця С. Максименко написала: «Вистава С. Пасічника – психологічна дуель та складне психологічне мереживо нюансувань: жорстокості та любові, відчаю і надії, тиші і крику, любові до життя та ненависті до війни. «Ніч Гельвера» показує не лише найвищі регістри людяності, але й виявляє найчорніші безодні бездуховності, насичуючи глядача пафосом високого гуманізму».
Після Львову «Ніч Гельвера» також зіграли в Івано-Франківську – на камерній сцені Національного музично-драматичного театру ім. Івана Франка, де глядачі так само сприйняли виставу дуже емоційно. Особливістю цього показу стало те, що переселенці прийшли на показ всією родиною, з дрібними дітьми, і, попри застереження адміністрації, що вистава психологічно напружена, лишалися у залі в такому складі. Ніколи до того ця вистава, яка народилася у Харкові в 2021 році, і героями якої є прийомна мати та її син, не наповнювалася настільки буквальним змістом родинних цінностей, як в присутності цих сімей, які тимчасово або взагалі втратили свої домівки.
У рамках фестивалю у Вінницькому академічному українському музично-драматичному театрі ім. М. Садовського відбулася прем’єра драми «Хлібне перемир’я» Сергія Жадана.
Ініціатором постановки, який поєднав у міжобласному проєкті акторів трьох театрів, став режисер Харківського академічного українського драматичного театру ім. Т. Шевченка (та головний режисер Харківського обласного театру для дітей та юнацтва) Олександр Ковшун. Минулого сезону ця п’єса постала у його втіленні на малій сцені «Березіль» Театру ім. Т. Шевченка. У зв’язку з подіями війни сам режисер і актори академічного театру Ірина Роженко, Олена Приступ, Дмитро Чернявський, Сергій Гусєв, Сергій Пакулаєв та Євген Моргун опинилися у Вінниці, і О. Ковшун запропонував їм та вінницьким колегам увійти разом з ним до «цієї ріки вдруге». Частину ролей у виставі зіграли актори вінницьких академічних театру ляльок та музично-драматичного театру ім. М. Садовського. І просторово, і за акцентами вистава істотно відрізняється від поставленої на малій сцені «Березіль» (війна продиктувала певну жорсткість позиції О. Ковшуна, в той час, як довоєнній виставі у Харкові бракувало саме ідентифікації глядачами полюсів «добра» і «зла» на сцені). Влітку 2022 року як ніколи зрозумілою стала актуальність цієї п’єси С. Жадана про хлібне перемир’я літа 2014 року на Донбасі. Разом з тим, ця вистава – несподівана від знаного своїми формальними експериментами О. Ковшуна постановка, адже її естетика за винятком кількох символістичних штрихів, переважно реалістично-психологічна, з елементами натуралістичності.
XXIV Міжнародний фестиваль «Мельпомена Таврії» став безпрецедентною подією культурного життя України в часи активної фази війни – це підкреслив і Президент України Володимир Зеленський у своєму листі-зверненні до його учасників: «Митці з різних куточків планети своєю участю у фестивалі демонструють свою солідарність з Україною, доводячи, що у боротьбі за свободу і незалежність нас підтримує увесь цивілізований світ». У цьому контексті дуже важливо акцентувати ту думку, що три театри Харкова (переважна більшість з яких – недержавні, а отже більш мобільні та мотивовані) стали помітними подіями цього форуму.
Юлія Щукіна, театрознавець