ru
uk
Мнения
Подписаться на новости
Печатный вариант “Время”

Мастера культуры: хореографы и танцовщики

Актуальное сегодня29 апреля 2021 | 15:25

Всеукраинский хореографический союз был создан в 2002 году. Через два года он получил статус национального и стал называться Национальный хореографический союз Украины (НХСУ).

Имеет отделения во всех без исключения областях нашей страны, в том числе в Автономной республике Крым (хотя по понятным причинам работа на полуострове пока не ведётся). В своих рядах объединяет, с учётом коллективных членов, около 25 тыс. поклонников танца по всей Украине.

На вопросы газеты «Время» отвечает председатель Харьковской областной организации НХСУ Борис Колногузенко.

Шоу-конкурсы vs культура

— Эта публикация приурочена к вашему, так сказать, профессиональному празднику, Международному дню танца, 29 апреля. Вы и ваши коллеги отмечаете (и как) этот день? Кстати, есть ли вообще необходимость в таких датах-напоминаниях?
— До цього свята в Києві завжди проходить міжнародний фестиваль-конкурс танців народів світу «Веселкова Терпсихора». Коли конкурс був започаткований, іноземні учасники були з п’яти країн, у подальшому, як правило, з 12–14. Журі теж інтернаціональне: майстри хореографії з Болгарії, Молдови, Польщі, Угорщини, Чехії й, звісно, України. Цього року фестиваль мав відбутися 28–29 квітня, але через епідеміологічну ситуацію в столиці він перенесений на 14–15 травня. Якщо обстановка не покращиться, то, скоріш за все, конкурс буде знову відтермінований.
У Харкові до Дня танцю наша обласна організація проводить гала-концерт кращих колективів — членів спілки за участі артистів харківських театрів опери і балету, музичної комедії, а також балетної школи.
— Что вы считаете ключевой целью своей организации? Иначе говоря, зачем она сегодня нужна? Какие первостепенные задачи вы ставите перед собой и как их решаете?
— Мета НХСУ — підтримка і розвиток хореографічного мистецтва на теренах нашої країни, насамперед — національного танцювального мистецтва. Адже український танець в культурній спадщині нашого народу такий же важливий, як українська мова і українська пісня. Такої краси, такого багатства танцю, як в українців, треба ще пошукати по світу. Україну можна порівняти тільки з Іспанією, де в кожному регіоні теж є своя музика, свій костюм, свій особливий танець зі своєю композиційною побудовою та особливими рухами. І кожний український танець, від Слобожанщини до Закарпаття, своєрідний і чудовий! Я все своє життя присвятив вивченню українського танцю, але впевнений, що не знаю всієї його краси, яка, на щастя, ще збереглася до нашого часу.
Більш широка задача — засобами мистецтва, і зокрема танцювального, піднімати культурний рівень співгромадян, особливо молоді, відновлювати національний менталітет, відчуття спорідненості зі своїм народом і своєю державою. А взагалі — показувати людям, що у житті є не тільки низьке і погане…
Якщо конкретно, то наша спілка кожне півріччя проводить всеукраїнські практично-методичні семінари та майстер-класи: у першу чергу українських (слобожанських, поліських, прикарпатських, закарпатських тощо) і танців інших народів, з класичної та сучасної хореографії. І, звичайно ж, постійно проходять різноманітні конкурси, найголовніший з яких — Всеукраїнський фестиваль-конкурс народної хореографії імені Павла Вірського, засновника і керівника теперішнього Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України, який носить його ім’я. Конкурс триває півтора роки, в ньому беруть участь понад 1200 танцювальних колективів країни, з яких у фінал виходять близько ста!
Дуже важливий напрямок — робота з дітьми. На відміну, скажімо, від спорту, де наголос робиться на досягненні певних результатів, часто на збиток гармонійного розвитку особистості, хореографія сприяє зміцненню організму і водночас дає розвиток інтелектуальний та духовний, адже діти та молодь дізнаються не лише про історію того чи іншого танцю, а й про історію своєї країни, народні традиції, культуру спілкування, знайомляться з різними видами музичного мистецтва.
— Разнообразные творческие союзы появились задолго до советского периода, но именно при СССР они оказались до крайности формализованы. Что полезного вы взяли из советского прошлого, а от чего безоговорочно отказались?
— Коли ми створювали нашу спілку, навіть не замислювалися про таке. Ми міркували над тим, щоб це було корисно і цікаво.
— В свое время В. И. Ленин заявлял: «Свобода буржуазного писателя, художника, актрисы есть лишь замаскированная (или лицемерно маскируемая) зависимость от денежного мешка, от подкупа, от содержания». Но люди старшего поколения хорошо помнят, что такое партийный диктат, цензура и самоцензура. Что, на ваш взгляд, хуже из этих двух зол? Является ли в наше время свобода творчества осознанной необходимостью денег?
— По-перше, зазначу, що Ленін, як також Троцький і Сталін, не мають права називатися людьми. Я вивчав історію, тому відповідаю за свої слова.
По-друге, ті, хто займається народною (підкреслю) хореографією, — справжні подвижники, бо працюють не за ті мізерні кошти, які отримують, а задля збереження традицій українського національного танцю. Це в сучасних або бальних танцях порівняно великі гроші — від батьків діточок в першу чергу. Така тенденція намітилася в останні років десять після численних танцювальних телешоу, які завдали величезної, можливо, непоправної шкоди українській культурі і вихованню молоді. Тому що «за бортом» цих справді видовищних телеконкурсів опинилися саме народні і класичні танці. Я не знаю, було це зроблено навмисно чи через недоумство, але такий «телевзірець» майже звів нанівець багаторічну виховну роботу українських хореографів, спровокувавши відтік потенційних вихованців у гуртки сучасних і бальних танців. А саме там на першому плані комерція. Що зробиш, «бытие определяет сознание» — люди хочуть добре жити… З іншого боку, я розумію, що часи змінюються, сучасне юнацтво хоче сучасних танців, тому схвально ставлюся до включення в репертуар дитячих ансамблів народної хореографії окремих модернових номерів.
— В продолжение вопроса: на ваш взгляд, есть ли и в каком виде ныне цензура? С другой стороны, те же художественные советы, выступающие, скажем, в рекомендательной роли, помогают или мешают развитию творческой личности?
— Цензури в хореографії як такої немає.
Журі фестивалів та конкурсів, котрі багато в чому і є художніми радами, мають, як то кажуть, відокремити зерна від плевел. Якщо хтось, умовно говорячи, взявся поставити волинську польку, то це має бути саме волинська полька — з притаманними їй рухами, музикою і так далі. Згадую, як у Харкові колись показали танець «Казачок», в якому було все що завгодно, крім самого «Казачка». Тобто наше завдання — зважити відповідність заявленого побаченому.
У той же час, аби дати всім хореографам більший простір для творчості, ще з другого конкурсу ім. П. Вірського була започаткована номінація «Український сучасний танець». Це, підкреслю, також престижна номінація.
На жаль, у сучасному хореографічному мистецтві знаходяться люди, які заявляють: «А я так бачу!» Та мій багаторічний досвід свідчить, що частіше за все це люди необізнані і нездібні. Прикро, але зараз таких багато і на естраді, і на театральній сцені, і на танцполі.

«Ми стали рідні,
немов брати»
— Есть ли на Харьковщине проблема с сохранением творческого наследия ваших предшественников, действительно внесших достойный вклад в национальную культуру? Что ваша организация делает для этого?
— Коли я приїхав працювати до Харкова, а це більше 40 років тому, саме з українськими народними танцями на Слобожанщині було, прямо кажучи, кепсько.
Однак існували досить успішні танцювальні колективи, за радянських часів їх в Харкові було сім. Із талановитих, цікавих своєю творчістю хореографів треба насамперед назвати Валентина Михайлова і його ансамбль «Квітка». Про рівень колективу можна сказати одним реченням — він здобув звання заслуженого ансамблю танцю України. Це відповідає статусу «народний» у людей мистецтва. Коли я працював над методичним посібником «Хореографічна композиція» (це серйозна, грунтовна робота) і намагався дізнатися більше про В. Михайлова та особливості його хореографії, то не знайшов жодних матеріалів. На жаль… Дещо, на щастя, залишилося з творчого доробку здібного харківського хореографа Петра Межубовського (ансамбль «Буревісник»).
Слід зауважити, що означена проблема актуальна не тільки для Харківщини, а всієї України. Насправді добре збереглася лише творчість нашого видатного митця Павла Павловича Вірського (1905–1975) — завдяки тому, що 40 років тому ансамбль танцю України ім. П. Вірського очолив Мирослав Михайлович Вантух. Тому мистецтво П. П. Вірського продовжує радувати глядачів і фахівців.
— Вам известно, существуют ли другие творческие союзы той же профессиональной направленности? Какие разногласия, в том числе идейные, имеются у вас с ними?
— В Україні є близько десяти асоціацій бальних танців, з ними у нас дійсно є багато розбіжностей. Але такої організації, як наша, щоб об’єднувала всі напрямки хореографії, — більше немає.
— Кто имеет право стать членом вашей организации? Каковы критерии отбора? И за что могут исключить из неё?
— До нашої спілки може вступити будь-який хореограф або артист, у першу чергу пов’язаний з хореографією. Але ми будемо раді й людям інших творчих професій. Так, членом спілки довгий час був один концертмейстер, зараз серед нас є головний диригент оркестру ансамблю ім. П. Вірського Олександр
Чеберко.
Головне — працювати в мистецтві і мати бажання стати нашим однодумцем.
Виключити зі спілки можуть: за несплату членських внесків протягом року або двох; за систематичне ухиляння від участі у заходах організації; за дії, які шкодять національній культурі; за власним бажанням.
— Сколько членов, хотя бы приблизительно, в вашем творческом союзе?
— У харківській обласній організації 154 індивідуальних члени і 16 колективних — це танцювальні ансамблі.
— Взимаются ли в вашей организации членские взносы? Каков их размер (в месяц, в год)?
— До останнього часу була «величезна» сума — 50 гривень на рік. Зараз більше — 100.
— Какие преимущества (материальные или моральные) имеет член вашего союза по сравнению с «неохваченными» творцами или принадлежащими к альтернативным организациям? В чем ваше отличие от соответствующего профсоюза?
— Матеріальних переваг ніяких, а от моральних дуже багато. Одна з них — це те, що за роки співпраці і спілкування ми стали рідні, немов брати. Ось нещодавно в Києві була нарада, на яку від кожного обласного осередку запросили голову і його заступника. Так приїхало вдвічі більше — так усі скучили один за одним за півроку.
Стосовно профспілки. Там, за великим рахунком, мають займатися захистом інтересів певної професіональної спільноти, наглядом за умовами праці тощо. А НСХУ спрямована на творчість: концерти, фестивалі, майстер-класи — усе це підвищує професіональний рівень спілчан.
— Имеет ли ваша организация финансовую или другую материальную поддержку со стороны государства?
— Наскільки мені відомо, така підтримка від Міністерства культури є, але вона символічна. За наказом того ж Мінкульту обласні департаменти культури мають спрямовувати кошти на проведення регіональних етапів конкурсу ім. П. Вірського. Але підтримки не було і немає, все своїми силами.
— Руководитель вашего союза — выборная должность? Получаете ли вы денежное вознаграждение за свою деятельность или работаете на общественных началах?
— Посада виборна, працюю на громадських засадах, тобто грошей за це не отримую. Більше того, якщо по справам спілки фінансів не вистачає, іноді додаю з власної кишені.

Цій мові не потрібний перекладач
— Как вы сами пришли в эту профессию? Что стало решающим в выборе жизненного пути?
— Мабуть, перш за все своєю долею я завдячую бабусі по маминій лінії Лукії Митрофанівні, українці, кубанській козачці (до слова, мій батько з цих країв, зі Слобожанщини). Бабуся за молодості і співала, і танцювала дуже добре, а її чоловік, мій дідусь, був талановитим співаком, але я його зовсім не знав — його вбили більшовики… Взагалі у нас уся сім’я була танцювально обдарована — і тітка, і старша сестра, і молодший брат. Якраз з ним і пов’язаний мій вибір. Брат ходив до шкільного танцювального гуртка, а я його чекав поряд. Одного разу вчителька показала вихованцям певні рухи, але ніхто не зміг їх точно повторити, скільки не намагалися. Після занять я ви­словив брату своє здивування і показав, як треба. А це побачила керівниця гуртка і запитала, хто я, звідки. Я теж почав учитися танцям, але через місяць вчителька покликала мою маму і сказала, що мені у гуртку робити нічого, треба іти до ансамблю краснодарського Палацу культури ТЕЦ. Рік по тому мене направили до Воронезького державного хореографічного училища. Але через родинні обставини довелося закінчувати не училище, а звичайну школу у Краснодарі.
У юнацтві я захоплювався віршуванням і навіть входив до Спілки молодих поетів Кубані під керівництвом відомого російського поета Миколи Дорізо, тому після десятого класу збирався поступати на факультет журналістики Кубанського університету. Та втрутилася доля… Ми з товаришем побачили біля Палацу культури залізничників оголошення про набір у школу танців. Зацікавилися, зайшли. Як виявилося, її керівником був легендарний радянський хореограф НЕВВІ (творчий псевдонім Миколи Петровича Бібікова), котрий через те, що перед війною був на закордонних гастролях і, зрозуміло, не зміг повернутися, опинився в опалі — потрапив до табору, а потім йому заборонили жити і працювати у столицях союзних республік і крупних містах. Краснодар, на моє щастя, у цей перелік не включили… Згодом я став солістом танцювального ансамблю. У цей же час в Краснодарі відкрився інститут культури — другий на весь СРСР. Конкурс — 14 абітурієнтів на одне місце, п’ять екзаменів! НЕВВІ ж мені твердо сказав: «Твоє місце там». Поступив. Отак все і почалося…
— Кто лично для вас является ориентиром в творчестве — в мире, Украине, на Харьковщине?
— По-перше, це вже згаданий Микола Бібіков, чий талант, ставлення до праці, до мистецтва — приклад на все життя. Взірцем для мене є творчість Павла Вірського, кожен танець якого справжній міні-спектакль, бо для мене більш цікавими є не танцювальні комбінації, а розвиток сюжету, композиційна побудова, яскрава образність. Він майстер номер один у цьому сенсі. Далі — видатний український хореограф і етнограф Ярослав Маркіянович Чуперчук. І, звичайно, ніхто так багато не зробив для сучасного українського танцювального мистецтва, як нинішній голова Національної хореографічної спілки Мирослав Михайлович Вантух.
— Судя по всему, язык в вашей профессиональной деятельности не главное. И тем не менее — насколько важна в нынешнем глобализированном мире национальная идентификация (а ведь язык — один из её основных маркеров)?
— Розділю відповідь на дві частини.
Вважаю, що мова — це початок національної культури кожного народу, без власної мови народів не буває.
Я з дитинства, від бабусі, знав, що я українець. Але мови не розумів, адже ще наприкінці 1930-х всі україномовні до цього школи Кубані (а їх було 250!) перевели на російську, а зватися українцями заборонили — тільки «русские». І тому мову я вивчив уже в зрілому віці самостійно, бо жити в Україні і не знати української —ганьба. Хоча деякі слова українською, яку частково продовжували використовувати в побуті кубанці, знав змалечку. А тепер, на жаль, на Кубані мови запорізьких козаків, які переважно заселяли цей край, не почути. Тепер майже всі, хто там живе, — росіяни і за паспортом, і за мовою, і за світосприйняттям. Навіть мій рідний Кубанський козацький хор, в репертуарі котрого раніше були майже виключно українські пісні, почав виконувати російськомовні твори, буцімто «знайдені і записані» в якійсь станиці…
У танцю теж є своя, особлива мова. Її перевага — їй не потрібний перекладач. Я за те, аби ставилися класичні, народні, сучасні танці з таким змістом, з такою пластикою, з таким хореографічним текстом, щоб було зрозуміло кожному.
Щодо глобалізації взагалі, то нагадую слова Тараса Шевченка: «Учітесь, читайте, і чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь». Тільки розуміючи і поважаючи національне мистецтво, людина зможе поважати мистецтво інших народів.

Не все, що здається гарним, гарне
— Ощущают ли хореографы на себе проблемы плагиата и пиратства? Можно ли что-то противопоставить этим явлениям в «оцифрованном» мире?
— Є таке. Особисто у мене «запозичили» п’ять танців, в тому числі тут, у Харкові (це ті, про які я знаю точно). Прикро, що хтось піднімається (або намагається піднятися) на важкій чужій праці.
Треба сказати, що таких моментів з часом стає все менше — в цьому напрямку успішно працює наша хореографічна спілка. На конкурси рівня ім. П. Вірського з плагіатом не їздять.
— «С кем вы, мастера культуры?» — этим вопросом в своё время творческих людей озадачил Максим Горький. С вашей точки зрения, может ли искусство развиваться вне реалий общественной жизни? Если нет, то должно ли оно, так сказать, откликаться (и как) «на злобу дня»?
— На мою думку, митець не може не звертати уваги на те, що є частиною життя суспільства, його країни. Замість розлогої відповіді дозволю собі процитувати уривок зі своєї книги «Хореографічна композиція» про сюїту «Засвіт встали козаченьки», створену мною у 2015 році у Великому академічному Слобожанському ансамблі пісні і танцю: «Створити цей сценічний твір за героїчною тематикою мене спонукала сьогоднішня дійсність нашої країни, сумні події, зараз схожі на ті, що відбувалися в ХХ столітті і в давно минулі часи. Але завжди серед нашого народу знаходилися ті, хто міг звільнити рідну землю, захистити жінок і дітей, та й саме поняття вільної, гордої людини. Частіше за все це були лицарі української землі — славні козаки. Якщо звернути погляд на історію Слобожанщини, то козаки були засновниками наших міст і сіл. Багато хто з них віддав своє життя за свою землю і свій народ. Ім’я нашого славного земляка легендарного кошового отамана Івана Сірка назавжди залишиться в народній пам’яті. Тому мною було прийняте рішення розповісти історію далекого XVII століття, яка б надихала сучасних людей усім разом піднятися на захист нашого краю, усієї української землі та здолати ворога…»
З іншого боку, митець не повинен зосереджуватися на якійсь одній, навіть надзвичайно важливій темі. Краще я зроблю такий світлий, такий гарний український танець, що кожний, побачивши його, скаже: «Українці такі чудові люди, хто насмілився назвати їх фашистами?!»
— За редким исключением (например, награждение титулом «сэр» или «дама» в Великобритании наиболее выдающихся деятелей культуры) в мире отсутствует практика присвоения государством почётных званий за творческие достижения. Как вы считаете, не пора ли упразднить данное советское «наследие» — все эти категории «народных» и «заслуженных»? А лично вы в этом смысле выделены державой? И, к слову, участвует ли ваша организация в выдвижении «на отличие»?
— Ні, я не вважаю, що від такої спадщини слід відмовитись. На мій погляд, тут просто є певне перекручення, пов’язане з артистами естради, у першу чергу пісенної. Вони одержують великі гроші за свою роботу, хоча часто-густо це важко назвати мистецтвом. Високе мистецтво створюється в професійних театрах, професійних і аматорських ансамблях. Але там люди рахують кожну копійку. Ось порівняйте: народний артист України Андрій Данилко (Вєрка Сердючка), який отримує гонорари у десятки тисяч доларів за виступ, і Слобожанський ансамбль, де ставка — 7 тис. грн на місяць. Чи можна в наш час прожити на такі гроші?! Або візьмемо за приклад мене. Я народний артист України з 1999 р. (до речі, єдиний, хто нагороджений цим званням саме як балетмейстер), у мене тільки офіційного стажу по трудовій книжці 51 рік. Але заробіток теж у тисячах гривень, а не доларів. І якщо держава не в змозі забезпечити творчих людей гідною зарплатою, то хай хоч таким чином (почесними званнями) покаже, що цінує наш внесок у розбудову країни, та не скасовує доплати за ці звання.
Харківський осередок НСХУ місцева влада (облдержадміністрація) не запитує, кого ми вважаємо достойними на відзнаку на державному рівні.
— Сформулируйте критерии, которые помогут неспециалисту в вашей области понять разницу между хорошим произведением и плохим.
— Це і просте, і складне запитання. Не все, що комусь може показатися гарним, є гарним. І навпаки. Тут важлива певна підготовка глядача. Але якщо те, що ти бачиш або чуєш, викликає радість, теплі, щирі почуття, бажання ще щось подивитись чи почути, — це, мабуть, все-таки хороша річ. Мистецтво має надихати людину.

ЛИЧНОЕ ДЕЛО

Украинский балетмейстер и педа­гог Борис Николаевич Колногузенко родился 10 июля 1948 года в с. Верхняя Тарайка Сахалинской области (РСФСР), где в голодные послевоенные годы его родители были на заработках.
В 1971 г. окончил Красно­дарский институт культуры. В 1972–1988 гг. — танцовщик, педагог, балетмейстер Кубанского казацкого хора (г. Краснодар), Харьковского театра опе­ры и балета, Полтавского музыкально-драматического театра, Ансамбля песни и танца Черноморского флота (г. Севастополь); также некоторое время являлся приглашённым балетмейстером-постановщиком Ансамбля песни и пляски Тихоокеанского флота.
С 1988 г. работает в Харьковском институте культуры (ныне — Государственная академия культуры, ХГАК); основоположник и заведующий кафедрой хореографии; с 2001 г. — декан факультета хореографического искусства.
Основатель (1990 г.) и бессменный руководитель театра народного танца «За­повіт» ХГАК, который является победителем самых значимых фестивалей и конкурсов Украины и многих стран мира.
Художественный руководитель и главный балетмейстер Большого академического Слобожанского ансамбля песни и танца. Ансамбль стал лауреатом первой премии IV и обладателем гран-при V Всеукраинских конкурсов народной хореографии им. П. Вирского в номинации «Профессиональные ансамбли». Несмотря на эти и другие успехи, в 2018 г. Б. Н. Колногузенко внезапно, без объяснения причин был уволен с должности.
Балетмейстер-поста­нов­щик многих творческих мероприятий в Украине и за рубежом, в том числе входил в постановочную группу Всемирного фестиваля молодежи и студентов в Москве (1985 г.); был единственным хореографом от СССР, принимавшим участие в создании культурной программы Игр доброй воли в Сиэтле, США (1990 г.), где выступал харьковский народный ансамбль танца «Жаворонок», которым тогда также руководил; дважды — в 2014 и 2015 гг. — являлся балетмейстером правительственных концертов во Вьетнаме.
В 2003 г. создал Харьковскую областную организацию Национального хореографического союза Украины, которой руководит уже 18 лет.
Академик Украинской академии наук, профессор, почётный гражданин Харьковской области, пятикратный победитель конкурса «Харьковчанин года» и программы «Лидеры ХХІ столетия».

Другие публикации проекта Мастера культуры:

Писателиhttps://timeua.info/ukraina/mastera-kultury-pisateli-hiba-buvayut-narodi-bez-naczionalnosti-svoєї-movi-anatolij-stozhuk-mne-ne-ochen-blizko-politizirovannoe-iskusstvo-kakoj-by-poziczii-ni-prid/

Театральные деятелиhttps://timeua.info/aktualnoe-segodnya/mastera-kultury-teatralnye-deyateli/

Дизайнеры — https://timeua.info/aktualnoe-segodnya/mastera-kultury-dizajnery-vladimir-pogorelchuk-my-vsegda-byli-i-budem-zavisimy-ot-globalnogo-zakazchika-potrebitelya/

Подписаться на новости
Коментарии: 0
Коментариев не добавлено
Cледите за нами в соцсетях