Мастера культуры: кобзари и бандуристы

Актуальное сегодня26 августа 2021 | 15:43

Кость Черемський: «Можливо, саме завдяки пісні й збереглася, незважаючи на всі репресії та гоніння, українська мова»

(Окончание.
Начало в номере
за 20 августа.)

Без ідейних розбіжностей
— Есть ли на Харьковщине проблема с сохранением творческого наследия ваших предшественников, действительно внесших достойный вклад в национальную культуру? Что ваша организация делает для этого?
Л. М.: — Якщо говорити, приміром, про Гната Хоткевича (1878–1938, розстріляний), котрий дуже плідно працював на слобожанських теренах, то той його творчий спадок, що не було втрачено у роки сталінських репресій і під час Другої світовой війни, частково зберігається у Львові, частково — у Харкові, дещо опинилося за океаном.
Та сенс цього запитання я хочу повернути на реабілітацію і відродження харківської бандури. Неспеціалісту важко буде з першого погляду побачити її відмінність від старосвітської, але повірте мені — це наша шана, наша гордість, такого немає у жодного народу на світі. І водночас навіть у Харкові ніхто не знає харківської бандури! Ну як же так?! Той же Гнат Хоткевич писав свої твори саме для неї, хоча вчився грати на старосвітській. Але ж сьогодні харківську бандуру майже ніхто не виробляє! І як же вчити діточок, якщо немає на чому вчити?! Мало того, у повоєнні роки навіть у професійних колах (упевнена, не просто так, а через таку позицію влади) склалося якесь глузливо-образливе ставлення до харківської бандури. Ви розумієте — вбили Хоткевича і зробили моральним ізгоєм харківську бандуру!..
Пропагандистом харківської бандури був, до речі, слобожанський музикант Перекоп Іванов (1924–1973), учень харківського ж композитора Леоніда Гайдамаки (1898–1991), а Леонід Гайдамака, у свою чергу, — учень Гната Хоткевича. Така ось пряма спадкоємність.
К. Ч.: — Уже багато років ми стараємося відродити славу харківського кобзарського цеху, який свого часу був найпотужнішим в Україні. У тому числі вшановуємо пам’ять наших попередників: Івана Кучугури-Кучеренка (1878–1937, розстріляний) — на його малій батьківщині в селі Мурафа, що на Краснокутщині, встановлена меморіальна дошка; у вересні плануємо за сприяння місцевої влади спорудити стелу Павлу Гащенку (?–1933, помер від голоду) в його рідному селі Костянтинівці того ж Краснокутського району; минулого року відбулися урочисті заходи на честь 130-річчя з дня народження Василя Ємця (1890–1982) — уродженець села Шарівки на Богодухівщині, він після поразки української революції емігрував у 1920 р. Не кажучи вже про Гната Хоткевича, якому відкрита меморіальна дошка на будівлі Національного технічного університету «ХПІ». А у садку Шевченка є пам’ятний знак репресованим кобзарям, що став для нас символічним місцем.
Щодо творчого спадку: нам пощастило — зберігся дуже цікавий виконавський архів харківських кобзарів, записаний на початку ХХ століття. Ми його старанно вивчаємо і намагаємося долучити до свого репертуару, щоб старосвітські твори нині стали надбанням громадськості.
— Вам известно, существуют ли другие творческие союзы той же профессиональной направленности? Какие разногласия, в том числе идейные, имеются у вас с ними?
Л. М.: — Коли мова про Харківський кобзарський цех, то ніяких ідейних відмінностей у нас з ним нема. Є певні зауваження до форми подачі. Та все ж я дуже поважаю те, що вони роблять, і дуже хочу, щоб вони працювали ще активніше, аби лунали імена не тільки Костя Черемського і Назара Божинського, а й інших, поки невідомих широкому загалу митців, бо який же рух уперед без молоді? Ще одне побажання: все-таки звернути увагу на сучасність. Традиційні музики, на мій погляд, мусять також розвиватися, а не лише переспівувати народне надбання. Народ живе і сьогоденням…
К. Ч.: — Наш світ розмаїтний, різнобарвний і це, мабуть, добре, адже інакше не було б так цікаво. Це стосується і співіснування кобзарів і бандуристів. Національна спілка кобзарів, місцевий осередок котрої очолює Любов Мандзюк, захищає інтереси бандуристів, тобто митців, які виконують більш модернові твори на сучасних конструкціях музичних інструментів. А наш репертуар, навіть дещо осучаснений, різко відрізняється, бо наша спільнота орієнтована на канони виконавства незрячих кобзарів. Крім того, у нас є багато зауваг до напрямку, яким розвивається сьогоднішнє бандурне мистецтво. Тим більше що ми граємо на реконструкціях старовинних інстументів XVIII–XIX століття, а бандуристи — на взірцях, які виробляє нинішня музична індустрія. Це не просто різні підходи, а різна філософія виконавства. Але ми не конфліктуємо з бандуристами, рухаємося паралельно, хоча іноді наші шляхи перетинаються на творчих заходах, концертах, фестивалях.
— Кто имеет право стать членом вашей организации? Каковы критерии отбора? И за что могут исключить из неё?
Л. М.: — Стати членом НСКУ можуть практично всі, хто має відношення до бандури, — виконавці, композитори, музичні критики, просто шанувальники цього мистецтва. Звичайно, під час вступу роглядаються творчі здобутки кандидата.
Про виключення мені взагалі ніколи не доводилося чути. Можливо, ще й тому, що майже всі члени харківського осередку є безпосередньо або опосередковано моїми учнями. Слава Богу, нам немає чого ділити.
К. Ч.: — Ідеальний варіант — людина, яка сама грає на бандурі і власноруч зробила свій інструмент. Однак є просто виконавці, а є просто майстри, які виготовляють інструменти на замовлення (до речі, останнім часом попит на них сильно зріс, у тому числі із-за кордону). Та ми можемо прийняти до своїх лав будь-кого без ніяких обмежень, якщо у цієї людини є щире й правдиве прагнення долучитися до кобзарської громади. Серед нас дійсно є й такі, хто самі не грають і не майструють бандур, але допомагають кобзарській спільноті морально й у вирішенні господарських питань.
Вигнати з кобзарського цеху можуть за грубе порушення внутрішніх правил. Але таких випадків на моїй пам’яті не було.
— Сколько членов, хотя бы приблизительно, в вашем творческом союзе?
Л. М.: — Близько 30 чоловік.
К. Ч.: — Більше 10 чоловік.
— Взимаются ли в вашей организации членские взносы? Каков их размер (в месяц, в год)?
Л. М.: — Уже років з десять ми внески не збираємо.
К. Ч.: — Внесків нема, навпаки, коли потрібні гроші, припустімо, на якусь поїздку, то, так би мовити, пускаємо шапку по колу.
— Какие преимущества (материальные или моральные) имеет член вашего союза по сравнению с «неохваченными» творцами или принадлежащими к альтернативным организациям? В чем ваше отличие от соответствующего профсоюза?
Л. М.: — На відміну від профспілки ми не займаємося умовами праці і т. п. Ми громадська організація з мізерним фінансуванням на дуже обмежений перелік витрат.
Переваги? Важко сказати, бо треба знати, з чим порівнювати. Тому повторюся: на моє переконання, членство в НСКУ є дуже корисним для професійних потреб викладача вишу і вчителя музичної школи: підвищення кваліфікації, постійні контакти і обмін досвідом із колегами з інших міст під час різноманітних конференцій, конкурсів і фестивалей, доволі велика частина яких оплачується спілкою завдяки грантам від Українського фонду культури тощо.
К. Ч.: — У першу чергу це моменти легітимності, коли виконавець відчуває свій духовний зв’язок з попередніми поколіннями — це надає наснаги і сили. Ми переконані, що наша співоцька традиція не переривалася навіть у часи репресій, що ми ведемо свій родовід від незрячих кобзарів, адже наші панотці вчилися у них. Так, відомий художник і кобзар, майстер Георгій Ткаченко (1898–1993) вчився у знаних харківських народних митців, зокрема Петра Деревченка (1863–1932). У свою чергу ми намагаємося передати засвоєні навички кобзарського виконавства і світогляд автентичних співців своїм учням.
— Имеет ли ваша организация финансовую или другую материальную поддержку со стороны государства?
Л. М.: — Так, невеличке держфінансування є. Членам журі згаданого вище всеукраїнського конкурсу імені Гната Хоткевича мають оплатити вартість проїзду до Харкова і назад. «Мають» — тому що кошти надходять до НСКУ з великим запізненням. Ну, така бюрократія була завжди.
А на більш об’ємні витрати шукаємо спонсорської допомоги…
К. Ч.: — Ні.
— Руководитель вашего союза — выборная должность? Получаете ли вы денежное вознаграждение за свою деятельность или работаете на общественных началах?
Л. М.: — Виборна, на громадських засадах.
К. Ч.: — Виключно на громадських засадах

Бренд vs маркер

— Как вы сами пришли в эту профессию? Что стало решающим в выборе жизненного пути?
Л. М.: — Я виросла у співочій сім’ї. Мій тато співав у хорі, дві старші сестри теж мають добрі голоси. Коли із середньою поралися по хаті, то завжди співали дуетом. А наш сусіда Петро Лаврентійович Беденко був директором місцевого Будинку піонерів і завжди придумував якісь концерти, влітку навіть прямо на вулиці. Отож, коли я пішла до школи, то майже одночасно почала займатися у танцювальному і вокальному гуртках. А у третьому класі я вже була переможницею всіх обласних конкурсів співаків. І мій музичний керівник сказав, що час вивчати музичну грамоту, а не просто запам’ятовувати «з голосу». Я задумалася. Але у нашій родині уже був невдалий досвід музичного навчання: для середньої сестри мама купила (ну так вийшло — замовляла в різних місцях) аж три акордеони, а та взяла і кинула вчитися музиці. Виручила старша сестра Юля, яка сказала батькам: «Люба ж не Ніна, вона свого слова завжди дотримується». Мені це речення сестри закарбувалася і коли іноді з’являлася думка схибити з музичного шляху, я його завжди згадувала. І якщо потім давала слово, то знала: розіб’юсь, але виконаю, бо пообіцяла.
Чому саме бандура? У той час у Сєвєродонецькому музичному училищі гру на бандурі викладала Лідія Омелянівна Дегтярьова, а одна з її учениць виявилася моєю сусідкою. Вона привезла із собою бандуру і якось заграла на подвір’ї. І так гарно, так солодко, а та бандурочка ще так чудово пахла, і струни у неї були блискучі…
Під час вступу до училища трохи боялася, адже хоча виступала уже багато разів, і в пресі про мене писали, і по місцевому телебаченню показували, та це одне і зовсім інше — стати професійним музикантом… Тим більше що переді мною постала дилема: я вчилася на «відмінно» і йшла, як то кажуть, на золоту медаль, але якщо я не закінчу 10 класів у звичайній школі, а піду після 8-го, то прощавай, нагорода. А взагалі-то я мріяла стати географом. Однак моя вчителька географії Валентина Олексіївна Ковальова, яку я дуже поважала, сказала: «Ну ти хоч попробуй. У музичній школі у тебе буде сидіти одна дитина, а тут їх тридцять. І як мінімум половині з них географія не потрібна. Ти не знаєш, яка це тяжка праця…» І з шани до неї я вирішила: добре, піду на іспити, але ж не поступлю все одно. Та поступила, хоча, як це не дивно, виклик на навчання, що мав прийти поштою, так і не надійшов. І все це — і золота медаль, якої у мене вже ніколи не буде, і те, що я так і не стала старшокласницею, і відсутність паперового виклику — на початку навчального року наклалися одне на одне; я засумувала. Мама каже: «Їдемо забирати документи, повертаємося до школи?» «Нє-є…»
До речі, після училища я могла продовжити начання у Харкові. Але викладача мого профілю у консерваторії не було і я поїхала до Києва.
К. Ч.: — Можливо, певний інтерес до кобзарства у мене був ще з дитинства, але свідомо я зацікавився ним, коли повернувся до Харкова після служби в Радянській армії і почув виступ уже згаданого раніше харківського незрячого кобзаря Анатолія Парфіненка. Мені дуже сподобалося виконавство цього співця і я вирішив познайомитися з Анатолієм Захаровичем, а згодом став йому за поводиря й постарався перейняти його навички, досвід й репертуар. Десь протягом двох років ми кобзарювали у Харкові й області. Одночасно налагодив зв’язки з Київським кобзарським цехом, з Георгієм Ткаченком. Кілька разів приїздив до Георгія Кириловича набиратися досвіду, й це спілкування справило на мене величезне враження. Дружні стосунки склалися з учнем Георгія Ткаченка Миколою Петровичем Будником (1953–2001), який навчив мене майструвати музичні інструменти, розуміти епічні твори й відчувати кобзарський світ загалом. Серед інших самобутніх постатей, які проклали мені доріжку в кобзарство, були Микола Олександрович Сарма-Соколовський (1910–2001), поет, бандурист, колишній провідник ОУН на Полтавщині, а ще харківський краєзнавець Петро Жадан (1915-2000), черкаські бандуристи Фавст Середенко (1905– 2002) і Олексій Чуприна (1908-1993) тощо…
І так потихеньку-потихеньку з кожним роком пізнання кобзарства зростала моя мотивація дізнатися ще більше, навчитися більшому…
Чому я досі працюю лікарем, а не поринув повністю у кобзарство? Це питання є філософським. Так, звичайно були моменти, коли медична практика дозволяла мені більше часу приділяти кобзарству, але було й навпаки. А життя — воно ж непередбачуване. Хтозна, як складеться завтра. Можливо, колись я вже не зможу, як нині, працювати в інтенсивній терапії, не зможу витримувати напруженого ритму медичної професії, тож тоді і присвячу себе повністю кобзарству. Але сьогодні кобзарське виконавство дає мені чудову розраду в тяжкі хвилини життя й праці. Коли кожного дня бачиш біль, страждання й смерть, то досить легко загрубіти душею, захворіти на «синдром професійного вигорання». Кобзарство ж допомагає побачити ситуацію з іншої, неупередженої позиції, знайти в собі нові сили долати професійні й психологічні труднощі. Одночасно робота в лікарні дає змогу глибоко зрозуміти, як спів і музика впливають на людську психіку і поведінку. Усе це в моєму житті взаємопов’язане, перетікає одне з одного в інше і дає відчуття внутрішньої гармонії…
— Кто лично для вас является ориентиром в творчестве — в мире, Украине, на Харьковщине?
Л. М.: — Якщо у світовій музиці, то, скоріш за все, це Йоганн Себастьян Бах і Петро Чайковський. В українській, безперечно, — Микола Лисенко, який першим з професійних музикантів звернувся до народної творчості. Скільки пісень він знайшов, обробив, зберіг для нащадків!.. Між іншим, найперший твір, який я зіграла на бандурі, — «Пісня Лисички» Лисенка…
К. Ч.: — Таким життєвим орієнтиром для мене є Гнат Мартинович Хоткевич, непересічна особистість, яка потужно зарекомендувала себе у різних творчих сферах: талановитий музикант, літератор, драматург, інженер, художник, громадський діяч. Він був бійцем, не погоджувався на компроміси і жив, як то кажуть, на повну котушку, завжди залишаючись українцем.
— Язык — один из главнейших инструментов в вашей профессиональной деятельности. Насколько важна в нынешнем глобализированном мире национальная идентификация (а ведь язык — один из её основных маркеров)?
Л. М.: — Саме ми, бандуристи, — носії того найвищого і найкращого національного, що є в українській музичній культурі. І мова, безперечно, тільки українська, адже бандура — українский народний інструмент, наш, можна сказати, бренд. Кому це не подобається — будь ласка, в інструментал або взагалі в інше мистецтво.
До слова: коли спілкуєшся з іноземними колегами-музикантами, то розумієш, що ми їм цікаві унікальністю, самобутністю, етнікою, а не, приміром, переспівуванням світових хітів. Такого добра у них самих багато…
К. Ч.: — Зараз державна мова поступово повертається до нашого життя, а ще не так давно були часи, коли дехто не розумів (або вдавав, що не розуміє) української. Тоді чи не єдиним засобом донесення до суспільства українських цінностей була українська пісня. Можливо, саме завдяки пісні й збереглася, незважаючи на всі репресії та гоніння, українська мова.
Зазначу також, що у всьому світі зараз є дуже великий інтерес до автентичних культур з їхньою безпосередністю, щирістю, емоційністю. А потужний маркер української культури — це кобзарство.

Щирість почуттів

— Ощущают ли кобзари и бандуристы на себе проблемы плагиата и пиратства? Можно ли что-то противопоставить этим явлениям в «оцифрованном» мире?
Л. М.: — Ну, якщо професіонали «впізнають» чужі запозичення у визнаних композиторів, то що говорити про широкий загал? Звичайно, таке явище є. Та у нашому середовищі найбільш розповсюджено, коли присвоюють чужу обробку: хтось обробив відомий твір, припустімо, для фортепіано, а інша людина цю обробку використала, просто «переклавши», скажімо, для гітари, але стверджує, що все зробила сама. Так ти чесно скажи про це, корона не впаде, а не привласнюй чужу працю! Це не гарно, це не етично, так не має бути.
З піратством (а воно в оцифрованому світі дійсно всеохоплююче) треба боротися, виховуючи все суспільство. І починати треба з сім’ї — саме там у дитини на прикладі батьків та інших родичів на 90 відсотків закладається розуміння доброго і поганого. Школа, оточення — це решта.
К. Ч.: — Як і всі творчі люди, ми висвітлюємо наші виступи в інтернеті, але проблем через це поки що не маємо. Та очевидно, що незабаром ми їх обов’язково відчуємо. Тому, звичайно, захист авторських прав безумовно потрібний. Адже і традиційний репертуар кожний кобзар виконує по-своєму, індивідуально, тим більше якщо в старовинній пісні є сучасні вставки, не кажучи вже про власні твори. Навіть в тих піснях, котрі стали народними, треба вказувати справжнього автора, якщо він відомий. Це буде справедливо.
— «С кем вы, мастера культуры?» — этим вопросом в своё время творческих людей озадачил Максим Горький. С вашей точки зрения, может ли искусство развиваться вне реалий общественной жизни? Если нет, то должно ли оно, так сказать, откликаться (и как) «на злобу дня»?
Л. М.: — Переконана, що митці як ніхто інший повинні приймати найактивнішу участь у громадському житті і своєю творчістю відстоювати власну позицію. Ми — такі ж учасники нинішніх подій, як і наші співвітчизники, але у нас, не побоюся це сказати, є виховна місія і в міру свого таланту ми маємо змогу відобразити сучасність у прозі та поезії, кіно, музиці тощо. Саме тому, на мій погляд, в Україні сьогодні такий потужний фолк-рок. Таким чином, у тому числі, ми, українці, шукаємо свою самоідентифікацію: хто ми, звідки, навіщо живемо на цій землі?
…Я сама з Луганщини, слава Богу, з неокупаваної її частини, але одна з моїх племінниць живе в «ЛНР». Її донька ходить у місцевий дошкільний заклад, і я розумію, що їй з дитинства «промивають мізки». А ті хлопці і дівчата з «республік», які за минулі сім років вступили у юнацтво — це зовсім інші, відмінні від українців люди (я це добре знаю, бо багато вихідців з Донбасу вчаться і у нас, і в інших харківських вишах). Як нам жити разом?! Складно буде…
К. Ч.: — За минулі тисячоліття людина мало змінилася як физично, так і розумово-психологічно. І достоїнства, і пороки, і цінності, і прагнення майже ті ж самі. Тому часто, щоб відгукнутися на нагальну подію, кобзарі відшукують пісенні відповідники в глибинах віків. А для «актуалізації» старовинного твору добавляють щось сучасне, аби слухач відразу зрозумів, про що мова. Співпадіння моменту часу з моментом дії є дуже важливим. Люди це розуміють і тому й сьогодні, як і в давні часи, добре сприймають думи, псальми…
Нині з’являються нові інтерпретації старовинних дум, а також нові твори, які відображають події останніх семи років. А багато хто з кобзарів, особливо на початку війни на Донбасі, були і досі є серед волонтерів та добровольців, зі зброєю і бандурою в руках захищаючи Україну.
— За редким исключением (например, награждение титулом «сэр» или «дама» в Великобритании наиболее выдающихся деятелей культуры) в мире отсутствует практика присвоения государством почётных званий за творческие достижения. Как вы считаете, не пора ли упразднить данное советское «наследие» — все эти категории «народных» и «заслуженных»? А лично вы в этом смысле выделены державой? И, к слову, участвует ли ваша организация в выдвижении «на отличие»?
Л. М.: — Так, наш осередок бере участь у висуванні тих чи інших митців на відзнаку, окреме питання, чи дослухаються до нашої думки…
З одного боку, у переважній більшості країн держава за саме творчі досягнення дійсно ніякими званнями митців не нагороджує. Це виключно радянський винахід, який залишився у спадок Україні. Однак чому у цьому сенсі йдеться лише про творчих людей? Невже звання «заслужений будівельник» чи «заслужений економіст» мають більш вагоме підгрунтя, більше відповідають реаліям сучасного життя? (Агов, заслужені економісти, що там у нас з економікою?)
З другого боку, це все-таки елемент матеріального заохочення за працю. У того, кого таким чином держава виділила, автоматично піднімається зарплата (плюс 20% до ставки за заслуженого, 40% — за народного. — Ред.). Тобто заслужив — отримуй в грошовоу еквіваленті.
Але тут є такий нюанс, що часто-густо ці звання чиновники (а не держава!) надають якраз не за заслуги, а через інші, можливо, корупційні, причини. Те ж саме в інших відзнаках — орденами і медалями, державними преміями і т. д.
Тому якщо ламати ці віджилі радянські традиції (особисто я — за), то ламати по всіх напрямках, а не тільки у мистецтві.
К. Ч.: — Нас про звання не запитують. Сам я заслужений працівник культури України. І що з того? Ну помітила мене влада, вирішила відзначити. Я до цього ставлюся абсолютно спокійно. Є — то хай буде.
Не так давно звання народного артиста України присвоєно визначному кобзарю Тарасу Компаніченко з Києва. Але я також знаю кількох сучасних кобзарів, які з тих чи інших міркувань відмовилися від почесних звань. І я поважаю їхній вибір.
— Сформулируйте критерии, которые помогут неспециалисту в вашей области понять разницу между хорошим произведением и плохим.
Л. М.: — Музика має нести емоцію. І якщо слухач під час виконання тієї ж пісні співпереживав, чекав на продовження, а після останнього акорду отримав потужну емоцію задоволення, то це гарний твір. Та зауважу, що має бути і зворотній зв’язок: якщо слухач/глядач прийшов на концерт, до театру, аби похизуватися обновкою чи зробити селфі, то про які естетичні почуття може іти мова?! Треба віддаватися слуханню так, як артист віддається виконанню на сцені. Лише у такому тандемі можливе мистецтво.
К. Ч.: — Митці завжди апелюють до людських емоцій, до людських почуттів. Кобзарство живе тим, що звертається до одвічних, загальнолюдських речей. Тому саме щирість і є тим головним критерієм, який відрізняє справжнє мистецтво від фальші.